Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 32. ЦЕРЕРА

Прокидаюся в гарно освітленій кімнаті. За дизайном і технологіями нагадує лазарет. Охорони немає, що вселяє надію на щасливу розв’язку. Пробую підвестися.

– Вам ще рано вставати, – лунає голос комп’ютера.

– Де я?

– Заради вашої безпеки мені поки що заборонили відповідати на це запитання.

– Хто заборонив?

– Не можу сказати.

– Тоді поклич того, хто може! Хоч це можна?! – кидаю роздратовано.

– Так.

– От і чудово, – підсумовую переможно.

– Очікуйте, я передам ваше прохання.

*****************

Двері відчиняються, і до кімнати заходить струнка дівчина років двадцяти шести. Густе темно-руде волосся, зібране в косу, недбало спадає на плече. Кілька його непокірних пасм обрамляють обличчя з гострими рисами. У кожному її русі відчувається військова виправка і вольовий характер. Холодні блакитні очі вивчають мене з неприхованою цікавістю, в якій, втім, читається легка зверхність – мабуть, через її статус. Та насторожує мене інше. З моменту, як дівчина заходить, я не відводжу погляду від її одягу. На ній – реліктова броня.

Пауза затягується. Дівчина не поспішає нічого пояснювати, лише мовчки вивчає мою постать. 

– Може, розкажете, хто ви й де перебуваю? – проціджую сердито.

– Впевнені в цьому, командире Хмельницький, точніше – колишній командире? – усміхається вона.

– Годі ігор! Хто ви?!

– Легше, герою! Після пережитого – диво, що ти живий залишився.

– Ви з Росії? – не стримуюся.

– Ні, до них ми не маємо жодного стосунку, – сухо відрізає вона.

– Хто ж ви тоді?

– Зняти захист, – командує дівчина.

– Процедура лікування не завершена, – повідомляє комп’ютер.

– Я беру всю відповідальність на себе.

– Як побажаєте.

Навколо мого ліжка мерехтить і зникає щит. Різкий біль пронизує голову. Я хапаюся за неї, не в силі терпіти. Дівчина швидко підходить і кладе руку на плече. Легке поколювання пробігає тілом, проте біль відразу вщухає.

– Що ви зробили?

Дівчина не відповідає, лише вчергове скупо усміхається. Це мене ще більше розлючує, і я вдаюся до останнього козиря: створивши в правій руці наніт, швидко передаю йому необхідну енергію для перетворення на повноцінний меч, вістря якого спрямовую на неї.

– Гарно ж ви дякуєте за порятунок, – хмикає вона.

– Я не просив мене рятувати.

– Віддаєте перевагу смерті? – кидає байдуже.

– Краще так, ніж перебувати чорт знає де і з ким. Я мав…

– Якщо ви про те місто, то воно повністю знищене, – машинально вихоплюється в неї. – Якби ми не встигли вчасно, то і…

– Як знищене? – перепитую розгублено.

– Годі, Еліні! – підвищує тон чоловік, переступаючи поріг. На вигляд йому років сорок. Середнього зросту, трохи кремезної статури. Хода і жести схиляють до думки, що військовий. При ньому немає зброї, та відчуваю тривогу. Все єство говорить про небезпеку, хоча не можу зрозуміти, в чому річ. – Твоє завдання полягало в його поступовій підготовці, а ти робиш тільки гірше, – голос чоловіка звучить суворо, але водночас тепло.

– Але… – намагається заперечити дівчина, та він її перебиває.

– Жодних «але». Ми тут не в ігри граємо. Диво, що Матвій зміг так швидко відновитися.

– Возимося з ним, як із маленьким, – бурчить вона під ніс.

– З маленьким? – усміхається чоловік. – Ти б хоч увагу звернула на його меч.

– Меч як меч, нічого особливого, хоча… та ні, не може бути, – дівчина ретельніше придивляється.

За час, що вона відволіклася на розмову, встигаю внести невеликі зміни, і тепер замість звичайного меча в моїх руках один із власних.

– Нарешті помітила, хоча їх має бути два. Однак після всього добре, що хоч один зміг використати, – звертається чоловік уже до мене.

Я ж нервово кліпаю, не розуміючи, в чому річ.

– Ти хочеш сказати... – розгублено замовкає дівчина.

– Що все почалося, маяки розставлені.

– Але ж вони…

– Вони про це не думають, – зітхає чоловік.

– Може, приділите мені трохи уваги? – їхні двозначні репліки починають дратувати, тому вирішую втрутитися в розмову.

– Вибачте, командире Хмельницький, зовсім забув про манери. Мене звати Ансгар, командувач планети Церера і… – він затинається на півслові. – Про інше потім. Це моя донька, Еліні, – жестом представляє її.

Та все, що чую в цей момент: «планети Церера».

– Тобто планети? – розгублено перепитую.

– Вам не почулося, ми забрали вас із Землі до Сфери, – спокійно відказує Ансгар.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше