Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 18. МОЛЬФАРКА

– Вітаю в Рахові, – звертається до нас дівчина років дев’ятнадцяти з попелястим волоссям, зібраним у акуратний хвостик на потилиці.

Попри юний вигляд, одразу зауважую в її погляді сталеву волю і якусь невгамовну рішучість. З такими гострими рисами обличчя й осиною талією вона могла б насолоджуватися молодістю, але обрала долю військової.

– Як до вас звертатися? – ступивши на перон, запитує Денис. 

На період завдання він призначений командиром групи. Я невимовно цьому радий, адже залишається більше часу на відновлення сил.

– Можна просто Настя, – з усмішкою відповідає дівчина й жестом вказує на заклад неподалік. – Пропоную обговорити деталі в кафе.

Денис киває, і ми рушаємо слідом за Настею. Дорогою вона проводить імпровізовану екскурсію. Видно, що дівчина пишається своїм відносно невеликим містом-фортецею, тому намагається розповісти якнайбільше цікавих деталей.

Місто й справді виділяється серед інших, і не останню роль у цьому відіграє природа. Столиця та східні області не мають настільки яскравих барв. Природа тут розфарбувала все в найяскравіші зелені тони. Навіть сірі пагорби не оминає її рука. Густі ліси стоять на варті міста, поступаючись величчю лише гірським титанам, що простягаються далеко за горизонт. І над усією природною завісою височіє кам’яна стіна, якою день і ніч крокують солдати, охороняючи спокій людей і залізничну колію, що з’єднує місто із зовнішнім світом.

Відвідувачів майже немає, та все ж обираємо столик подалі від чужих очей. Щойно займаємо місця, Настя збирається зробити замовлення, але Денис тактовно зупиняє її, зауваживши, що ми вже перекусили в поїзді.

– Хочеться почути деталі завдання, – переходить одразу до справи Денис. – Ти знаєш, де знайти цього контрактника?

Настя відповідає не одразу. Вона уважно роздивляється нас, явно зважуючи щось подумки. Видно, що для неї це не просто чергова місія. Нарешті дівчина порушує мовчання.

– Це я дала запит на завдання, точніше, повідомила командування про появу контрактника, – видає вона на одному диханні.

– Після таких зізнань завжди є якесь «але», – стримано зауважує Віолета.

– Так, є, – зітхнувши, Настя продовжує: – Я хочу спершу поговорити з контрактником. Якщо не погодитеся, попрошу замінити мольфара, – заявляє різким тоном. – Крім того, з огляду на секретний об’єкт, якщо провалитесь, по голові вас точно не погладять, – її останні слова звучать як відвертий виклик. – І майте на увазі: якщо доповісте, я заперечуватиму цю розмову.

– Сте… – починає Віолета, але жестом зупиняю її.

Ситуація дратує мене не менше, але згадка про секретний об’єкт викликає цікавість. Я вирішую підіграти дівчині, поки не з’ясуємо всі деталі.

– Ти хочеш тільки поговорити? – запитую.

– Так, – киває вона.

– Контрактником може бути хтось із її близьких, тому така відчайдушність, – припускає Оля телепатично.

– Теж про це подумав.

– Але переймаєшся, що це може бути пастка, – зітхає вона. – Її справжні мотиви можуть сягати значно глибше, ніж просто бажання поговорити.

– Вона, очевидно, не може сама дістатися до нього через гремів, а ми – її група прикриття, – продовжую міркувати. – Без реліквії ця місія й так ризикована, а тут ще це.

– Нам потрібен мольфар, і вона, схоже, одна з найкращих у своїй справі, – нагадує Оля. – Якщо допоможемо їй, вона буде нам зобов’язана.

– Резонно, – погоджуюся, а потім уже вголос звертаюся до Насті: – Греми чи вурдалаки?

– Там усього повно, але їх відволічуть... – відповідає вона ухильно.

Денис і Макс слухають із суворими обличчями, а Віолета лише мружиться, ловлячи кожну недомовку.

– Хочеться більше подробиць, якщо вже вплутуємося в цю авантюру, – невдоволено кидає Віолета.

– Розповім на місці, – сухо відрізає Настя.

– Тоді вирушаємо, – підводжуся з-за столика, не даючи спалахнути черговій суперечці.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше