Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 14. ВІОЛЕТА

– Ти непогано влаштувалася, – обводжу кімнату швидким поглядом.

Це нагадує повернення спогадів у склепі, проте цього разу маю можливість впливати на хід подій, а точніше – є їхнім безпосереднім учасником. Кімната, в якій опиняюся, нічим не особлива. Старовинні дерев’яні меблі, кілька портретів видатних особистостей, декоративний камін. Над ним висить середньовічна сокира з двосічним лезом. Через відсутність вікон тут похмуро, майже задушливо. Єдиним джерелом світла слугує старовинна люстра зі свічками. Їхнє тьмяне мерехтіння лише підсилює гнітючу атмосферу.

– І тобі привіт, – сердито насуплює губи брюнетка років двадцяти семи, яка сидить у м’якому коричневому кріслі. – Сподівалася, що ти вже ласти склеїв, – додає з єхидною посмішкою.

– Вибач за невиправдані сподівання, – нахиляю голову в удаваному поклоні. – Для цього ти все затіяла? – випрямляюся.

– Даруй, що не встигла червону доріжку та оркестр підготувати. Була зайнята власним похороном, – проціджує злегка сердито.

– Не поділишся подробицями? – запитую, сідаючи в крісло навпроти.

Віолета хитро примружується.

– Спочатку ти. Дуже цікаво, куди поділися інші члени твого загону смертників?

– «Лемеґетон» не роздає сили направо й наліво… – відказую сухо, після чого починаю розповідь з моменту пробудження.

*****************

– Цікава історія, – задумливо промовляє вона, граючись із пасмом волосся. Навіть смерть не змінила її владного характеру й манер. Хоча чого ще чекати від володарки одного з наймогутніших гримуарів?

– Твоя черга, – спираюся на підлокітник крісла.

– У мене все набагато простіше, якщо так взагалі можна висловитися, – відказує з удаваною легкістю. – Після того як ти пішов, я вступила в бій із безликим. Точніше, спробувала вступити. Бій закінчився, навіть не почавшись, – її голос стає важчим, а пальці, вкриті кількасантиметровими нігтями, впиваються в крісло. – Не знаю, що ти там накоїв, та баланс порушено. Тепер греми не тільки не залишають Землю, а навпаки – пачками прориваються в наш світ із Нави, як і безликі. Щоправда, безликі ще не знайшли правильних проходів, але характерники змінюють це своїми ритуалами.

– Давай по черзі, – жестом зупиняю її.

– Схоже, відсутність егрегорів погано позначилася не тільки на твоїх силах? – кидає з насмішкою. – Добре, добре, не роби таких кислих мін, – піднімає руку в примирливому жесті. – В основу сили характерників закладений ритуал. Розписуючи своє тіло спеціальними рунами й надягаючи тотеми тварин-захисників на шию, вони вступають у коло з тотемів, які відкривають прохід у Наву. При цьому їхні тіла перебувають у нашому світі. У Наві їхні душі веде обраний тотем-охоронець. Повернутися можна, знайшовши зворотну дорогу. Безликі ж поглинають душі таких мандрівників і за допомогою їхніх охоронців шукають дорогу в наш світ. А якщо комусь і вдається уникнути поглинання, то без охоронця вони приречені на вічні блукання Навою.

У першому випадку тіла претендентів стають вмістилищами для безликих. Нанесені до цього руни слугують чудовим майданчиком для подальших змін. Безликі переписують і доповнюють їх, переносячи таким чином усю свою силу в нові тіла.

– А тепер до головного: хто такі безликі?

– У кожного світу є свій Планетарний дух – сутність, яка підтримує й контролює життя в ньому. Якщо знищити життя, Планетарний теж загине. Таке вже сталося з багатьма світами. Безликі – це духи, що народилися в порожнечі, з якої виник Всесвіт. Вони не відчувають ненависті до нас або до когось іншого. Це просто їхня суть.

– Навіщо ти погодилася на ту битву? Частину про дружбу можеш пропустити, – підколюю її. – Ти ж не настільки наївна, щоб вірити в дотримання умови про передачу «Лемеґетона»?

– Ми думали, що твої дії тоді були частиною плану Кола для здобуття сили проти безликих. Сили, яка б дозволила їм перехилити шальки терезів на свою користь. Але тепер розумію, що сильно помилялася: ти діяв незалежно від них. Хоча це не змінює твоєї тупості, – вона демонстративно надуває губи.

– Схоже, мої дії все-таки були частиною їхнього плану, – ігнорую її насмішки. – Це посприяло поверненню магії. Питання лише в тому, чи знали вони про наслідки?

– Найімовірніше, Затемнення стало ціною, яку необхідно було заплатити за обидва плани, – міркує вона вголос. – Щось подібне вже відбувалося на нашій планеті. Недаремно ж магія зникла. Питання в тому, навіщо повертати, якщо безликих з її допомогою не перемогти? Принаймні зараз не бачу такої сили.

– Хтось же створив завісу, яка не пропускала їх у наш світ. Цілком можливо, що зникнення магії було невипадковим. Що як увесь її потенціал використали для створення цієї завіси? – мій голос наповнюється збудженням. – Можливо, саме цю битву описували релігійні тексти, коли говорили про гріхопадіння й боротьбу зі злом, але істина загубилася.

– Ще не все втрачено, якщо до таких висновків доходиш, – не пропускає Віолета нагоди покепкувати з мене.

Я скупо посміхаюся у відповідь.

– Можливо, це й на краще, – хмикаю. – Хоч обидві сторони знали про безликих, жодна не поділилася інформацією з простими людьми. Останні стали мовчазними співучасниками цих війн і покірно приймають будь-яку нову силу. Жаліти їх чи підтримувати немає сенсу. Вони обрали свою дорогу, а я йтиму своєю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше