Напевно, саме так виглядає пекло. Я йду потрісканою землею, на якій ще недавно буяло зелене життя, і не можу зрозуміти, куди потрапив. Усе навколо дихає смертю. Кратери, що рясніють усюди, свідчать не просто про бойові дії, а про тотальне винищення. В книгах говорилося, що подібне можуть спричинити лише пневмомети, але вони рідко застосовуються в польових умовах. Їх зазвичай використовують для захисту фортець або на бойових кораблях. Навіть під час облоги таке рідко трапляється, та й найближче місто залишилося позаду.
– Тобі щось відомо про це? – звертаюся до Олі.
– За свою журналістську кар’єру я бачила чимало, але з таким не стикалася. Це нагадує сліди від напалмових боєприпасів, але така купчастість не характерна для пневмометів.
– Не хочеться опинитися в епіцентрі, – задумливо поглядаю на кратери. – Кам’яна Могила недалеко. Можливо, це якось пов’язано?
– Не виключено, враховуючи, що дані в тому телефоні секретні. Взагалі дивуюся, як тебе ще не тицьнули носом у землю.
– Гостей я б запримітив.
– У такому разі пропоную знайти найближче поселення й розвідати ситуацію.
– Знати б ще, в якій стороні шукати, – зітхаю. – Якщо є порт, то має бути й транспортне сполучення.
– Раджу не ховати далеко перстень, документів у тебе немає, а він послужить чудовим пропуском, якщо в околицях є вартові чи характерники.
*****************
Після години блукань нарешті натрапляю на дорогу. На ній досить жваво, що вказує на поселення попереду. Ловити попутки не ризикую – це викличе зайві підозри.
У таких місцях люди зазвичай знають одне одного, і про чужинця можуть одразу доповісти куди слід. А це останнє, чого хочеться. Тому обираю шлях через лісові стежки й байраки. Долати їх непросто: доводиться неабияк попотіти й наковтатися пилюки.
Зі зникненням частини технологій природа набралася сил і зараз демонструє свою неперевершену красу. Красу, в якій таїться небезпека. Ця небезпека може підстерігати в найнеочікуваніших місцях. Вурдалаки та греми – вершина, а в підніжжі стоять люди. Саме вони поступово оточують мене. На них немає розпізнавальних знаків військових. Латані штани й простенькі сорочки замінюють їм форму.
Мене відводять до непримітної землянки. Первинний огляд не виявляє гримуара, тому версія про відьмака відходить на другий план. Інше простим смертним не перевірити, тож, зачинивши мене всередині, конвоїри чекають на уповноважену особу.
Незабаром той прибуває. Це молодий хлопець років двадцяти у військовій формі та старому бронежилеті. Схоже, він не поділяє безпечності місцевих. А може, навпаки: саме вони намагаються максимально захистити свого єдиного характерника. У подібних місцевостях навряд чи затримуються люди зі здібностями. Хоча такий висновок не вписується в картину з секретним об’єктом. Можливо, це прикриття. Я ще раз змірюю хлопця оцінним поглядом. У ньому немає нічого незвичайного: середній зріст, худорлява статура, таким хіба в тилу відсиджуватися.
Хлопець наказує товаришам посвітити, щоб краще роздивитися в’язня. Три промені ліхтарів проникають крізь металеві ґрати й висвітлюють мене на дерев’яній лавці.
– У нього немає документів, – поспішно повідомляє огрядний чоловік, років сорока.
Характерник мовчить, уважно вивчаючи кожну деталь мого одягу. Побачивши перстень, одразу наказує випустити мене. Щойно опиняюся назовні, хлопець радісно обіймає мене за плече, вдаючи старого друга. Припущення Олі про те, що перстень стане пропуском, підтверджується. Попри молодий вік, він виявляється кмітливим і швидко здогадується, з ким має справу.
– Вибач за незручності, – звертається до мене. – Це мій старий друг. Разом навчалися у військовій академії, – каже вже товаришам. – У нього ще те почуття гумору. Вирішив зробити мені сюрприз, – він легенько поплескує мене по плечу.
– Вибачте, – бурмочуть чоловіки, винувато відводячи очі.
– Не переймайтеся, – усміхаюся на знак примирення.
– Це всі перевірки на сьогодні? – запитує хлопець.
– Так, – жвавіішають чоловіки.
– У такому разі ми підемо. Хочу показати другу нашу фортецю, – швидко додає і, схопивши мене за плече, майже силоміць тягне, очевидно, до Тимошівки.
Коли вибираємося з байраку й починаємо спускатися, він нарешті полегшено видихає й заговорює:
– Вибачте за теплу зустріч.
– Це їхня робота, і роблять вони її добре, – відповідаю сухо.
– Доводиться. Інакше – яма два на два, – жартує він. Хлопець має вигляд простака, але намагається максимально скористатися ситуацією.
– До речі, я Денис, – простягає руку на знак вітання.
– Матвій.
Коли тисну його руку, Денис навмисне повертає мою так, щоб перстень постав у всій красі.
– Гарна річ, – добродушно усміхається.
– Ага, – киваю.
– Нечасто тут зустрічаються вартові.
– Він підлизується або це якась перевірка, – озивається Оля ментально.
– Перше. Він не схожий на того, хто так просто приміряє на себе роль жертовного ягняти.
Відредаговано: 05.11.2026