Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 8. ЗАСІДКА

– Схоже, у нас гості, – лунає в голові голос Олі, який одразу приводить мене до тями. – Розумію, тобі потрібно перетравити все це, але час вийшов.

– Знаю... – навіть на телепатичному рівні мій голос звучить хрипко й тихо.

– Швидше за все, Коло відстежило мій запит щодо тебе. Ще й цей цирк з датою смерті... Конспіратори… Їх не змінив навіть цей світ, – додає вже роздратовано.

– Їх уже нічого не змінить... 

Всередині все стискається. Вони вважають мене ворогом, але битися з ними не хочу.  Та зустріч зі спогадів мала все змінити, але чомусь план здійснився тільки наполовину.

– Про це поговоримо в іншому місці, а зараз раджу надягти перстень.

Я дослухаюся її поради й надягаю перстень. За мить рука стискає холодне руків'я шаблі. В новому світі стрілецька зброя менш ефективна, тому під час таких операцій солдати більше покладаються на ближній бій.

Чекати довго не доводиться. Підлога під ногами перетворюється на сипучий пісок, що поволі засмоктує все, що не може чинити опір. Характерники одразу витягують свої козирі, намагаючись виманити мене назовні. За роки після Затемнення їхня майстерність сягнула нового рівня. Навіть відчуваю певну радість, що не доведеться стримуватися.

Оглядаючи кімнату, швидко розставляю пріоритети. Книги не можна залишати, але й забрати з собою не вдасться. Тому єдиний вихід – знищити. Каністра з бензином залишилася зовні, тож треба швидко пробитися нагору.

На тривалий бій сил не вистачить, треба мінімізувати кількість ходів.

Використавши телекінез, жестом відправляю книжки в політ до сусідньої кімнати з саркофагом. Слідом, відштовхнувшись від табуретки, одним стрибком опиняюся біля них. 

Шум усередині привертає увагу солдатів, і вони вирішують діяти активніше. У склеп входить авангард із тіней у формі вурдалаків. Копії настільки реальні, що, здається, навіть успадковують надприродну силу оригіналів. Вони легко розтрощують саркофаг, а потім кидаються на мене. Я стаю в бойову стійку і з легкістю парирую їхні удари. Це схоже на танець – плавний і смертельно небезпечний. Темрява склепу ніби додає мені сил.

Щоб трохи зменшити натиск, вирішую «подарувати» характерникам рештки саркофага. Кам'яні брили зі свистом вилітають із виходу і з гуркотом приземляються назовні. Це порушує концентрацію деяких супротивників, і тіней стає вдвічі менше.

Ухиляючись від чергового випаду, жестом відкидаю найближчі до виходу тіні й рушаю назовні. Зміна освітлення на мить дезорієнтує зір, чим користуються солдати, випускаючи град стріл. Щоб одночасно захищати рюкзак із каністрою та тримати шаблю, сил не вистачає, тому доводиться пожертвувати зброєю. Вона одразу реагує на мій намір і знову перетворюється на перстень.

Останній не розділяє силу егрегора, а дозволяє використати максимально можливу її кількість. Переді мною миттєво формується напівпрозорий щит з аури, що перериває політ стріл. Не гаючи часу, жбурляю рюкзак всередину склепу, попутно додаючи швидкості за допомогою телекінезу. За цей маневр доводиться платити новими ранами на спині від ударів тіней.

Від подальших атак з тилу рятує вибух каністри. З усіма ілюзіями покінчено, і тепер можу зосередитися на супротивниках попереду. Піднявши стріли, що валяються біля ніг, порухом відправляю їх назад у власників, які намагаються скоригувати тактику. Не хочу марних смертей – вони лише виконують наказ. Тож стріли виводять їх із бою, не завдаючи смертельних поранень.

Розібравшись зі штурмовим загоном, шкутильгаючи, прямую до залишеного солдатами транспорту. В Прип’яті залишається одна незакінчена справа, з якою слід розібратися, перш ніж покину околиці столиці.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше