РОЗДІЛ 6. ПОРОЖНЕЧА

Приклад міцно притискається до плеча, а дуло готове зустріти ворога стрілами, які називають рунними. Тут нема де сховатися, тому на кожен крок іде кілька секунд, щоб зменшити шанси супротивників напасти зненацька. Повільно присівши, підбираю камінець і кидаю в бік саркофага. Глуха луна від падіння розкочується по залу, проте ніхто не показується. Я прискорююся і за мить уже стою біля проходу, що веде до мого минулого житла.

З часу «воскресіння» тут нічого не змінилося. Тепер це місце викликає лише ностальгію. Яким же безпечним воно здається порівняно зі світом зовні. Невже я пролежав тут стільки років? Якщо вірити книгам, то вартові використовують тривалий сон для лікування важких ран. Якої ж природи була моя, що проспав так довго?

Минаючи прохід, прямую до столу, над яким висить поличка з книгами. Присунувши до себе напівцілий табурет, кладу зброю на стіл і беру з полиці першу-ліпшу книгу. Сівши, уважно переглядаю заголовки й зміст сторінок. Це виявляється щоденник офіцера ЗСУ з позивним «Спартанець». Він описує хронологію подій 2014 року.

Погортавши кілька сторінок, на мить відводжу погляд від щоденника й задумливо дивлюся на металеве ліжко. Хочеться ще трохи «поспати» й прокинутися в тому старому, знайомому світі... Свідомість не хоче миритися з новою реальністю. Але справа не в магії чи страху перетворитися на бездушну істоту, керовану нестримним голодом. Я вже є такою істотою. Тільки замість голоду – порожнеча, яку неможливо заповнити.

Зібравшись із думками, продовжую читати далі. Немов відчуваючи мої душевні муки, автор дослівно передає слова чоловіка з позивним «Самурай». Ці слова звернені до полоненого бойовика, який звинувачує в усіх бідах українських військових:

«Ви точно християни, бо складається враження, що без жертвоприношення свою п’яту точку не підведете. Допоки не зрозумієте, що бути українцем вигідно. Держава має платити своїм громадянам, щоб ті називали себе українцями. Ви не люди, ви «істоти», які здалеку нагадують пращурів. Коли підходиш ближче, то розумієш, що у вас немає душі, лише її імітація. Імітація, яка не має свободи. Вона зобов’язана бути схожою на оригінал. Проте всі давно забули, як виглядає оригінал. Стільки вже було доповнень, що зображення в дзеркалі викривилося. Воно стоїть по коліна в крові, тримаючи в одній руці червону тканину, а в іншій серп із молотом. Проте серп не стинає жовті колоски, а молот не кує нове майбутнє. Червоні вітрила порвалися, спрямувавши корабель у криваву безодню. І тільки «юні матроси» з посивілим волоссям намагаються покрутити штурвал у свій бік, щоб човен довіз їх до нездійсненних мрій, повернув безтурботну юність і воскресив тисячі українських дітей, які тремтливими руками стискали той самий серп… у надії прогодувати братів і сестер. А потім міцно затиснули в долонях молот, що без упину кував зброю проти загарбників, із якими капітан човна ділив безкрає синє небо… Тільки забули «юні матроси», що саме вони аплодували, стоячи на березі, коли корабель опускався на дно. Забули мить свободи, піддалися нашіптуванням про новий корабель, який намагаються підняти з того ж дна. Займіться краще віддзеркаленням, а не дірявим каркасом із неуками на борту, які намагаються продати квиток в один кінець для десятків поколінь. Там люди були добрішими... А зараз ті самі люди подорослішали, зрозуміли, що світ не такий райдужний і в ньому потрібно якось виживати. Подачок більше нема, доноси нікуди писати, а сусіди залишились…»

Скупа чоловіча сльоза непомітно котиться щокою. Я не витримую й жбурляю щоденник убік. Він ударяється об стіну, падає на ліжко й, ніби навмисно, розкривається на сторінках, між якими запхана фотографія. Я обхоплюю голову руками, намагаючись зібратися з думками.

У цей момент темряву склепу розрізає промінь світла ліхтаря – Олі набридає чекати, й вона спускається вниз. Переконавшись, що небезпеки немає, вона підходить і кладе руку на моє плече. Вперше відчуваю, що не сам у цьому світі. Порожнеча починає заповнюватися.

Розуміючи мій стан, вона не надокучає розмовами – у таких ситуаціях важко підібрати потрібні слова, а тому займається тим, що може допомогти найкраще – починає шукати фрагменти для утворення цілісної картини. Картини під назвою життя.

Взявши з полиці іншу книжку, розгортає її, щоб прочитати, проте призначення тієї виявляється іншим. Це сховок для половини персня у формі переплетеної лози. Дівчина ледь не впускає ліхтарик від несподіванки. Шанс знайти щось подібне – один на мільйон, якщо не на мільярд.

Шанс знайти другу половинку того, що для неї є найціннішим скарбом. Вона думала, що половинка, яка стільки років висіла на ланцюжку в неї на шиї, – це єдина річ, що залишилась від батьків. Згадавши видіння перед входом, Оля швидко знімає свою половинку й поспішає прикласти її до іншої з книжки.

Сліпуче світло на мить проганяє морок склепу, освітлюючи дорогу вартовому…

Я встигаю лише схопити перстень, що майже торкається землі.

Де згасає одна надія, народжується інша.

Оля безслідно зникає, залишаючи мене одного зі спогадами, які починають повертатися з неймовірною швидкістю. Тепер бачу те ж, що й вона…