РОЗДІЛ 5. ВІДГОМІН МИНУЛОГО

Відправивши моє фото своєму знайомому, Оля занурюється в роботу. Її надія роздобути інформацію про радикальне крило святих лицарів, які, ймовірно, організували той мітинг, не справджується, тому вона береться за запасні варіанти.

Я ж, привівши себе до ладу, повністю занурююся в книги, намагаючись відволіктися. Оля пропонує скористатися ноутбуком з інтернетом, мовляв, це краще джерело інформації, але я зніяковіло відмовляюся, посилаючись на любов до читання.

Так минає пів дня. Десь опівдні телефон Олі вібрує, сигналізуючи про нове повідомлення. Вона з цікавістю бере його до рук, але щойно відкриває, її обличчя змінюється – на ньому застигає шок.

– Поясниш? – різко запитує, повертаючи пристрій до мене.

На екрані – свідоцтво про смерть, датоване 1985 роком. Потім вона швидко відкриває ще кілька документів – цього разу з фотографіями. На них виглядаю дещо старшим і без бороди, але сумніву немає: це я.

Я уважно переглядаю кожну фотографію, але цього разу пам'ять вперто відмовляється допомагати. Дивлюся на себе, але бачу чужу людину.

– А може, це все ж таки помилка? – намагаюся знайти пояснення.

– Може, якщо ти секретний агент, у чому сильно сумніваюся, – усміхається Оля сухо. – Давай з самого початку.

Вона звільняє крісло від книжок і сідає навпроти мене.

– Ти справді хочеш почути? Я ще можу піти...

– Я не люблю повторювати двічі! – відрізає з нотками роздратування.

– Добре, – зітхнувши, починаю розповідь з моменту пробудження в склепі. Про нові здібності вирішую поки не згадувати.

Вона уважно ловить кожне слово. Коли закінчую, бере одну з книжок, швидко перегортає кілька сторінок, шукаючи потрібну інформацію, після чого починає мовчки читати.

– Я можу переказати ті сторінки слово в слово…

– Не хочу помилитися з висновками, – не відривається вона від читання. – Якісь здібності вже проявилися? – додає, закінчивши.

– Вибач, але поки утримаюсь від відповіді. Не факт, що це якось пов'язано з вартовими. Феномен Затемнення ще не до кінця вивчений.

– Тоді перевіримо, – збуджено відповідає вона і, перш ніж встигаю щось сказати, вже набирає номер. Швидко узгодивши деталі, Оля завершує виклик і з усмішкою переводить погляд на мене:

– У тебе такий вигляд, ніби домовилася про зустріч із главою Кола.

– Лише захоплююся твоїми зв'язками, – не приховую скепсису.

– Якщо все підтвердиться, з тебе ексклюзивне інтерв'ю.

– Схоже, сперечатися з тобою, коли ти щось вирішила, марно.

– Саме так! – підвівшись з крісла, вона швидко знаходить сумочку і, крутнувшись на місці, рішуче прямує до дверей. – Без фокусів, я скоро! – кидає на прощання.

*****************

Усю дорогу до Прип'яті їдемо мовчки. Оля бере на себе кермо, а мені залишається роль «стрільця». Разом із машиною отримуємо бонус – пневматичну гвинтівку. Це єдиний вид стрілецької зброї, що залишився після Затемнення, адже все інше – від летального озброєння до високотехнологічних розробок – зникає, залишаючи після себе тільки туманні спогади.

Різні релігійні організації активно викорінюють ці спогади, однак і самі люди бояться використовувати «плоди» колишнього життя, побоюючись нового Затемнення. Вони вбачають у цьому волю Божу, а тому всі незгодні, в кращому разі, змінюють місце проживання.

Новим-старим релігійним центром стає Ватикан, а каральним органом – гвардія, іменована святими лицарями. Основна гілка святих лицарів керується законами країн, де проводить діяльність, а от радикальніші відгалуження ігнорують будь-які правила й земні закони. Їхні методи жорсткі й радикальні, проте й симетричною є відповідь керівних органів країн.

У новому світі ніхто не грається в демократію. Проявиш слабкість – і вже завтра місто чи село тероризуватимуть вурдалаки з гремами. Прип’ять також не оминають зміни. Затемнення забирає з собою радіацію й всі АЕС світу. Для забезпечення повсякденних потреб доводиться пристосовувати магію.

Коли до цвинтаря залишаються лічені метри, ми залишаємо машину. Оля до останнього не хоче прощатися з нею. Хоч місця й безлюдні, проте нові власники можуть з’явитися – й оком не моргнеш.

Взявши ключі й зливши бензин, вирушаємо до склепу. З наближенням до нього Оля все більше непокоїться.

Спочатку не звертаю на це уваги, списуючи на звичайне хвилювання, але згодом її поведінка починає нагадувати панічний страх. Дихання стає важким, і вона судомно хапає ротом повітря. Я збентежено намагаюся перемкнути її увагу на щось конкретне. Даю в руки гвинтівку – єдиний наявний засіб захисту. Поступово вдається привести її до тями.

– Ти бачив? – запитує вона тремтячим голосом.

– Що саме? – розгублююся.

– Скоро зрозумієш, – відказує пошепка. – Частина відповідей попереду...

– Тоді вперед, бо вже починаю шкодувати, що погодився на цю авантюру.

Віддавши гвинтівку, вона мовчки підводиться, й ми рушаємо далі.

Як би це парадоксально не звучало, проте на цвинтарі панує «могильна тиша». Схоже, навіть птахи оминають тутешні місця, хоча дерев для створення затишних гнізд вистачає. Минулого разу мені було не до того, а зараз нараховую з десяток розритих могил.