Сонце вже стоїть у зеніті, коли на горизонті з’являються перші обриси міста. Сказати, що я здивований – це нічого не сказати. В моїх спогадах Прип’ять була молодим і квітучим містом. Тепер же переді мною відкривається кам’яна пустеля з десятками механічних і людських цвинтарів. Але найдивніше те, що на пам’ятних табличках немає жодних написів. Немов хтось стер з них усі згадки про катастрофу.
У голові лунає лише одне запитання: що призвело до цього? Блукаючи між зруйнованими будівлями, вперто шукаю хоч якусь підказку, що пролила б світло на ті події. Погляд метушиться, наче в загнаного звіра, що намагається вибратися з пастки. Тут не було військових чи стратегічних об’єктів. Чим взагалі займалася партія? Згадка про партію викликає неоднозначні відчуття. З одного боку, ностальгія – я прожив тут чимало часу й не раз допомагав місцевим. Але ця ностальгія здається штучною, як запис поверх чогось важливішого. Свідомість бореться з підсвідомістю за право на істину.
Перебігши дорогу, піднімаюся сходами нагору, аби з даху однієї з висоток краще оцінити ситуацію. Дерев’яні двері, що ледь тримаються на завісах, швидко піддаються. Кожен крок роблю з обережністю, намагаючись не торкатися поручнів або стін, з яких сиплеться штукатурка й підіймаються хмари пилу. На четвертому поверсі слух вловлює глухий шум. Підкравшись ближче, чую голоси: чоловік і жінка сперечаються про щось. Їхня суперечка стосується того, як краще зустріти якогось грема. Ніхто не хоче поступитися.
В мене прискорюється пульс, але інстинкт самозбереження наказує не поспішати. Не виключено, що вони причетні до моєї амнезії або і є її причиною.
Вирішую простежити за ними. Піднявшись на поверх вище, обираю квартиру над ними й чекаю розв’язки.
Попри літню спеку, вечір видається прохолодним, тож пара вирішує розпалити вогонь просто в квартирі. Вони швидко розламують шафу, стіл і декілька крісел, щоб підкинути до вогнища. Полум’я розгорається швидко, а пара, припинивши сварку, лягає на окремі ліжка, мовчки втупившись у стелю.
Шпарина в стелі невелика, і вони мене не помічають, однак важко зберігати самоконтроль, коли «в твій бік спрямовано стільки очей».
З настанням темряви поруч із парою з’являються темні силуети. Чоловік і жінка не звертають на них уваги, з чого роблю висновок, що вони їх не бачать або просто вдають, що не бачать. Утім, їхня байдужість здається аж надто переконливою, тож відкидаю версію про вдавання.
Тим часом у моїй голові з’являється незрозумілий шепіт, схожий на дзижчання набридливого комара. Здається, пара теж чує його, але на них він діє по-своєму: їх охоплює неконтрольований спалах агресії. Вони хапають перше, що потрапляє під руку, і починають з люттю бити одне одного.
Постає складна дилема: втрутитися і ризикнути життям чи залишити все як є й дочекатися розв’язки. А ще ті тіні... Не знаю, як поведуться, побачивши мене, а може, вже й так мене бачать? Такими темпами голова скоро вибухне від роздумів.
Нарешті зібравшись із силами, вирішую допомогти парі. Можливо, після розкажуть про те, що тут сталося.
Тихо, як привид, починаю спускатися вниз. Але коли заходжу в кімнату, ситуація кардинально змінюється. Переді мною стоять дві істоти, в яких тільки залишки одягу ще видають людей. Їхні пащі незвично широкі, зуби гострі, здатні перемолоти найміцніші кістки. Пальці витягнуті й закінчуються кігтями, а ноги напівзігнуті, як у цапів. Бліда шкіра й скляний погляд підказують, що ці істоти належать до світу мертвих, а серед живих їх утримують лише голод й інстинкти.
Побачивши мене, вони кидаються вперед, але раптом кімнату осяює спалах вогню. Його джерелом є матраци, на яких спала пара. Одна з істот зачіпає розпалений раніше вогонь. Охоплені полум'ям дощечки розлітаються по кімнаті в пошуках «поживи». Очевидно, вогонь є їхньою ахіллесовою п’ятою, бо вони поспішно вистрибують у вікно.
Я стою, мов укопаний, спостерігаючи за цією сценою. Приходжу до тями лише тоді, коли язики полум'я починають поширюватися кімнатою. Треба погасити їх і врятувати речі пари. Можливо, серед них знайдеться підказка, яка пояснить усе, що тут сталося.
Через хвилин двадцять наполегливої праці приборкую пожежу і нарешті беруся обшукувати кімнату. Пара залишила два рюкзаки. В одному знаходжу невеликі запаси їжі, змінний одяг, ключі від машини, карту і якийсь невідомий пристрій з екраном. Знайомство з останнім відкладаю на потім, а точніше ховаю про всяк випадок в отвір у стіні. Найбільший інтерес викликають книга й кілька газет із заголовками, обведеними ручкою. Йдеться про новини з фронту й появу тих самих «гремів», про яких сперечалася пара.
Гортаючи зведення з фронту, дізнаюся, що дві організації, які ведуть бойові дії, називаються Колом і Ковеном. Коло бореться за незалежну Україну, а Ковен – за Російську імперію. Бої точаться на півночі й сході, також у статтях зазначено, що Україні вдалося прорвати південний фронт і розгромити російські війська, які базувалися на Кримському півострові. Далі перераховано імена й з’єднання, що найбільше відзначилися. Цю частину вирішую пропустити, оскільки більше цікавить сама війна й вищезгадані організації. Проте бажаного так і не вдається досягти.
Далі погляд зупиняється на книзі з яскравою назвою «Історія після Затемнення». Залишена попередніми власниками закладка виразно показує, що їх цікавило.
Так от хто такі греми. Я уважно вчитуюся в кожну букву. В цьому розділі описано методи, як стати контрактником – особою, в яку вселяються побачені раніше тіні. Однак плата ще та. В обмін на силу вони поглинають душу.
Відредаговано: 05.11.2026