ЦЕРЕРА

Матвій прокинувся в гарно освітленій кімнаті. За дизайном і технологіями, вона нагадувала лазарет. Охорони не було, що вселяло надію на щасливу розв’язку. Не довго роздумуючи, він спробував підвестись.

– Вам ще рано ставати, – почувся голос комп’ютера. 

– Де я знаходжуся?

– Заради вашої ж безпеки, мені заборонили поки що відповідати на це запитання.

– Хто заборонив?

– Не можу сказати.

– Тоді поклич того, хто може! Хоч це можна?! – роздратовано мовив Матвій.

– Так.

– От і чудово! – переможно виголосив Матвій.

– Очікуйте, я передам ваше прохання.

Матвій вилаявся подумки, але скандалити не став. Надто все виглядало дивним. Двері відчинились і до кімнати зайшла струнка дівчина, років двадцяти шести. Гарне, темно-руде волосся, швидкі рухи, які свідчили про вольовий характер дівчини. В блакитних очах читалась певна зверхність. Давався взнаки високий статус. Однак не це стривожило Матвія, з моменту, як дівчина зайшла в кімнату, він не відводив погляду від її одягу. На ній була реліктова броня. Коли їхні погляди зустрілись, вона очевидно зрозуміла, що його так зацікавило, проте не поспішала нічого пояснювати, а мовчки вивчала.

– Може поясните хто ви, й де я знаходжуся? – мовив сердито Матвій, якому набридло, що його вивчають, немов якусь піддослідну особину.

– Впевнені в цьому, командире Хмельницький, вірніше – колишній командире? – посміхнулась вона.

– Годі ігор! Хто ви?!

– Легше, герою! Після пережитого це чудо, що ти живий.

– Ви з Росії? – не стримався Матвій.

– Ні, до них ми не маємо жодного відношення, –  сухо відповіла та.

– Хто ж ви тоді?

– Зняти захист, – скомандувала дівчина.

– Процедура лікування не завершена, – повідомив комп’ютер.    

– Я беру усю відповідальність на себе.

– Як побажаєте.

Навколо Матвієвого ліжка замерехтів і зник щит. Різкий біль роздався голові, але тепер він не проходив. Матвій схопився за голову, не в силі терпіти. Дівчина швидко підійшла і поклала руку йому на плече. Легке поколювання пронизало тіло, проте біль в голові пройшов.

– Що ви зробили? – проте дівчина не відповіла, а лише обдарувала його скупою посмішкою.

Матвія це ще більше розізлило, й він вдався до останнього козиря: створивши в  правій руці наніта, він швидко передав йому необхідну енергію, для перетворення на повноцінний меч, вістря якого одразу поспішив направити на дівчину.

– Гарно ж ви дякуєте за порятунок, – дорікнула йому дівчина.

– Я не просив мене рятувати.

– Віддаєте перевагу смерті? – запитально поглянула вона на нього.

– Краще так, ніж перебувати чорт знає де, і з ким. Я мав…

– Якщо ви про те місто, то воно повністю знищене, – байдуже мовила дівчина. – Якби ми не встигли вчасно то і…

– Як знищене? – розгубився Матвій.

– Годі Еліні! – до кімнати зайшов чоловік років сорока. Середнього зросту, трохи кремезної статури. Хода і жести схиляли до думки про військового. При ньому не було зброї, та Матвія не покидало відчуття тривоги. Все єство говорило про небезпеку, але він не міг зрозуміти в чому справа. – Твоє завдання полягало в його поступовій підготовці, а ти робиш тільки гірше, –голос чоловіка звучав суворо, але водночас по-своєму тепло.

– Але… – хотіла заперечити дівчина, та чоловік її перебив.

– Жодних «але». Ми тут не в ігри граємо, чудо, що Матвій зміг так швидко відновитись.

– Возимось з ним, як з маленьким, – буркнула вона під ніс.

– З маленьким? – посміхнувся він. – Ти б хоч увагу звернула на його меч…

– Меч, як меч, нічого особливого, хоча… та ні, не може бути, – і дівчина ретельніше придивились.

За той час, що вона відволіклась на розмову з незнайомцем, Матвій встиг провести невеликі зміни й тепер замість просто меча, в його руках був один з власних.

– Нарешті помітила, хоча, їх має бути два. Однак, після всього, добре, що ти зміг хоч один використовувати, – звернувся чоловік вже до Матвія, який нервово кліпав, не розуміючи в чому справа.

– Ти хочеш сказати... – розгубилась дівчина.

– Що все почалося, маяки розставлені…

– Але ж вони…

– Вони про це не думають.

– Може приділите мені трохи уваги, – оговтавшись, мовив Матвій.

– Вибачте, командире Хмельницький, зовсім забув про манери. Мене звати Ансгар, командувач планети Церера і… – затнувся він на півслові. – Про інше потім, поки що цього достатньо, – зваживши на стан Матвія, мовив той. – Це моя дочка – Еліні, – жестом руки представив він ту.

Та все, що, на той момент, вловив слух Матвія, було «планети Церера».