ДОКОРИ СОВІСТІ

– Командний центр, на зв’язку Матвій Хмельницький, код доступу: три, п’ять, вісім, один, шість, дев’ять. Прошу дозволу на посадку. 

– Командире Хмельницький, вітаємо з прибуттям, ваша площадка номер три.

– Вас зрозумів, кінець зв’язку. 

Попереду показався куполоподібний щит і гостроверхі вежі Хортиці. Всього за два місці команді техніків вдалося перетворити невеликий острів у справжнє технологічне диво. З сотнями енергопроводів, посадковими майданчиками для літаків і доками для кораблів. Роботи ще було багато, та надійний тил додавав впевненості й вселяв надію на перемогу, якої так бракувало українцям, після всіх бід й кровопролитних воєн. 

Благо на третій платформі вже увімкнули телепорт і Матвію не довелось блукати вулицями міста. Перемістившись в головну вежу він вирішив не зволікати й одразу зустрітись з главою Кола, за наказом якого, власне, й прибув. Поки секретарка доповідала, Матвій вирішив перевірити свій зовнішній вигляд. Дзеркало в холі чудово для цього підійшло. Наказавши нанітам створити гребінець, він декілька разів пройшовся ним по своєму напівбоксі. Закінчивши з цим Матвій провів рукою по обличчі. Колюча щетина дала ясно зрозуміти, що час залучити персональних цирульників. Випрямившись і поправивши краватку Матвій констатував, що тепер можна відвідати не тільки кабінет начальства, а й місцеві бари. Хоча й «екскурсія» місцевими тренувальними залами не була зайвою, кабінетна робота залишила свій відбиток, якого слід було позбутись.

Секретарка, яка немов виросла з-під землі, повідомила, що його чекають. Підійшовши до дверей він декілька разів постукав, а коли почулась відповідь – рвучко відчинив двері та зайшов в простору залу. Кімната вражала показною розкішшю. Меблі ручної роботи, картини найвідоміших митців сучасності, білий ворсистий килим на підлозі... Матвій підійшов до столу в центрі кімнати й віддав честь. За столом сидів хлопець у чорному діловому костюмі. Як і Матвієві, йому було не більше двадцяти шести, хоча наніти творили чудеса, тому вік являвся відносним поняттям після зустрічі з представниками Сфери. 

– Досі користуєшся цим гелем? – пожартував Матвій з прилизаної зачіски брюнета.

– А ти, як бачу, в доброму гуморі, – підвівшись, він простягнув Матвієві руку в знак вітання. – Тебе ще не ввели в курс справ?

– Як тільки приземлився – вирішив одразу зазирнути до тебе. Я думав тебе вже генеральним призначили.

– Я на цій посаді тимчасово, поки верхівка зі Сфери не повернулась, – посміхнувся той.

– Марно я сподівався отримати зв’язки нагорі, – пожартував Матвій.

– Ти й сам непогано справляєшся. Абикому не надають доступ до таємних операцій Кола.

– А я вже думав, що відпочину, – зітхнув Матвій. – Куди цього разу?

– Ор-Капу.

– І що в ньому такого цікавого? 

– Росіяни хочуть випробувати там нову технологію.

– Не знаю, що більше насторожує: суть завдання, чи сам факт подібних випробувань. 

– Час неординарних союзів, – посміхнувся Сагайдачний.

– Легенду вже придумали? 

– Так, деталі повідомлять в штабі південного фронту.

– Раз так, то не бачу причин затримуватись.  

*************************

Штаб південного фронту розміщувався в невеликому місті Біліховичи, приблизно за сто кілометрів від цілі завдання. Враховуючи підвищену секретність, усі дані Матвій вирішив отримати при особистій зустрічі з начальником штабу, Данилом Нечаєм. Хоч той недавно познайомився з технологіями й методами ведення війн майбутнього, проте зумів розкласти все по поличках не гірше аналітиків Кола. З його слів Матвій дізнався про ясир, який мали зібрати з прикордонних територій. З усіх татарських загонів, що брали участь в цій авантюрі, мали вижити тільки два. Матвію тактовно залишили місце серед полонених. Узгодивши деталі, Матвій відправився в одне з сіл, де очікувався напад татар. Штаб завбачливо підготував для нього будинок, в якому він почав хазяйнувати, вдаючи з себе простого селянина. 

*************************

Подорож тривала вже третій день. Матвія й інших полонених важко було впізнати. Виснажені від цілодобових переходів, без достатньої кількості їжі й води вони справляли жахливе враження. Татари, що їх полонили, не володіли особливими технологіями. Єдиним відгомоном майбутнього, що раптово настало, були енергопістолети, якими вони вихвалялись при нагоді. Лише завдяки чималому досвіду Матвію вдавалось стримувати емоції, спостерігаючи за знущаннями над земляками, яких налічувалось п’ятнадцять. Найбільше діставалось жінкам, що ледь волочили ноги. Якби в рядах татар не було колишнього українця, до Перекопу добралась би заледве половина полонених.

Нарешті їхнім мукам прийшов кінець: попереду показався Перекопський вал і фортеця Ор-Капу.  В той час потрапити в Крим можна було тільки через місто Перекоп. Для захисту цього міста і всього півострова від «небажаних» гостей з материка було споруджено фортифікаційну споруду – гігантський вал з глибоким ровом уздовж нього. Вал простягнувся на вісім з половиною кілометрів. До валу прилягав рів, який заповнювався водою, що дозволяло невеликим дозорним і торговим судам проходити з Чорного моря в Азовське.