Глава 9.2

Я відступила, наступивши босою ногою на гострий камінець.

— Втекти? — награно здивувалася я. — Хто взагалі казав про втечу? Прогулююся тут твоїми землями! З підданими знайомлюся! 

Сід низько засміявся без жодного натяку на справжні веселощі.

— Прогулюєшся? — повторив він, наче куштував слово на смак. — Гадаєш, я повірю у твою брехню, людино?

Я зробила ще один крок назад, панічно намагаючись вигадати, що тепер робити. Повертатися в його клятий палац?! Та ні за що!

— Хто тобі допоміг? — Сід хитнув головою. Його голос пролунав тихіше і навіть м’якше. І якось це взагалі не додало мені довіри до нього. — Орієса? Ні, вона б не посміла. Твої служниці? Вони не здатні на магію. Отже... хтось із Двору. Гм-м-м-м… Хто ж це міг бути? Адже ти майже ні з ким не спілкувалася.

Я слухала його і знала, що з власної волі не скажу йому, хто мені допоміг. Нехай її чоловік і причетний до моєї появи тут, Бейрін ж, навпаки, допомогти намагалася. А значить, не має постраждати.

Трясця! Якби я не проґавила можливість, вже б їхала на кельпі до скель! Клята рукавичка!

Рукавичка…

Я повільно стиснула і розтисла кулак, відчуваючи дрібні металеві пластинки.

Це такий ризик!

Та я спостерігала за тим, як наближається Сід і чудово розуміла, що навіть сіпнутися вбік не встигну. Гаспар мені чудово показав, як магія здатна зупиняти людину. І щось мені підказувало, що Сідеєль не стане панькатися зі мною так, як панькався мій… чоловік. Трясця!

Де ж ти, коли так потрібен?!

— Ти не збираєшся відповідати? — фейрі підняв брови, зупиняючись за крок від мене. — Я розчарований, Мірандо. Я гадав, ми порозумілися. Гадав, що ти розумієш, наскільки щедрим я був до тебе і як добре ставився. А ти… люди такі невдячні.

— Не думаю, що я маю відчувати до тебе саме це, — процідила я крізь зуби, дивлячись в обличчя тому, хто був настільки схожим на Гаспара. І настільки ж відрізнявся від нього. 

— Справді? — він холодно всміхнувся. — Хоча, чому я дивуюся. Люди ніколи не розуміли, наскільки велику щедрість ми їм запропонували. Не розуміли, що жити і служити нам — це саме те, що їм потрібно. А тепер… ти нагадала мені те, чому я поклявся винищити увесь твій рід. 

Він настільки швидко потягнувся вперед, що я не встигла відсахнутися. Його пальці зімкнулися на кулоні, який висів у мене на шиї.

Сід підчепив прикрасу пальцями, нахилив під таким кутом, щоб перші промінчики сонця відбилися у тій дивній рідині, яка плавала всередині камінця.

— Хоча, може, я і пам’ятав, — промуркотів він, повільно переводячи погляд на моє обличчя, — бо недарма ж саме цей кулон, який ти так нерозважливо вдягнула на шию, допоміг мені тебе знайти. 

Я стиснула зуби. 

А Сід нахилився ближче, зазираючи мені в обличчя, і прошепотів:

— Дурненька Міранда. Така зухвала. Така вперта. І така безпорадна. Цікаво, була б ти такою, якби мій брат позбавив тебе волі? Чи він навмисно лишив її тобі, щоб ти розвеселила мене?

— Тебе? — я трималася з останніх сил. — Гадаєш, він передбачив це?

— Звісно, що так, — Сідеєль розплився в усмішці. — Він не міг не розуміти, що я спробую забрати його нову іграшку. Як робив завжди. Бо я молодший. І я маю право на все те, що має він.

Фейрі стиснув кулон у руці, натягуючи ланцюжок так, що я ледве могла встояти на місці.

Який міцний, трясця! А значить, коли піксі цю прикрасу в мене з шиї зірвала, так одразу ж порвався!

Треба було його тій піксі лишити…

— А зараз ми повернемося у мій палац, — продовжив він, мерзенно всміхаючись, — і я покажу тобі те місце, яке мають займати люди. Погостити ти в мене встигла, час показати тобі, що таке бути полонянкою.

Сідеєль ще сильніше потягнув за ланцюжок, а я видихнула і рвучко скинула праву руку.

— Відчепись від мене! — гаркнула я, з усієї сили прикладаючись рукою об його обличчя.

Від пальців вздовж руки прострілило гострим болем. Наче я не живу істоту вдарила з усієї сили, а щось кам’яне.

Сід загарчав, відскочивши від мене на кілька кроків. Він притискав долоню до обличчя і сичав. Мить, і його злий погляд вчепився у мене.

— Ти-и-и, — прошипів він. — Звідки?..

— Тільки спробуй підійти, — прошипіла я, важко дихаючи. Після удару рука наче віднялася. Та у разі чого я готова була повторити такий самий удар.

— Ти поплатишся за це, — видихнув Сідеєль, повільно прибираючи руку від обличчя. Вітер відкинув чорне волосся, і мені відкрився пречудовий вид на його лице.

На скроні та щоці були дрібні рани… дрібні, але такі… такі… Наче я не металевими пластинами його зачепила, а кислотою в обличчя бризнула. Шкіра пузирилася, червоніла та злазила просто на очах.

Дивитися на це було настільки ж гидко, наскільки і приємно. Бо це я зробила! Це я, трясця, зробила!

— Тільки спробуй підійти, — пригрозила я, важко дихаючи. — Я знаю, що це смертельно для таких, як ти.