Глава 9.1

Позачергове на 350♥

— Звідки в тебе залізо?! — чоловік дивився на мене, скривившись, як від болю. Хоча я не встигла його торкнутися, а, значить, не могла зробити боляче. — Чому я його не відчув?!

Я всміхнулася.

— У всіх є свої таємниці. Та тобі я шкодити не збиралася. Моя провина, я забула про це, — я демонстративно прибрала праву руку за спину. — То що, ти досі хочеш укласти зі мною угоду?

Я ризикувала зараз ще більше. Та якщо кельпі укладають угоди так само, як фейрі, головне ще раз повною мірою обговорити умови.

Чоловік дивився на мене з підозрою.

— Я вже не впевнений, — повільно промовив він. — Ти дуже дивна. Не схожа на тих, кого я зустрічав за своє життя.

І не дивно! Людей він навряд чи бачив до цього!

— Дивно, — я гмикнула, знизавши плечима. — А я думала, що це тебе, навпаки, зацікавить. Ну, як знаєш. Тоді я піду.

Зробивши повільний крок у бік світлячків, я скосила погляд у бік кельпі.

Чоловік виглядав розгубленим. А я зробила ще один крок, віддаляючись.

— Ні! Чекай! — він оклигав після мого третього кроку. — Мені і справді цікаво!

Я повільно видихнула, радіючи, що все ж зможу покататися на кельпі. Може, не за тих умов, за яких хотіла б. І не у тому стані, в якому б планувала, та все ж.

— І яким буде наш договір у такому випадку? — я промовила це настільки незацікавленим тоном, що обличчя у кельпі повільно витягнулося від здивування.

Та за мить він опанував себе і всміхнувся:

— Я все ж хочу роки твого життя. Так. Гадаю, трьох сотень буде вдосталь.

У відповідь я лише пирхнула:

— Якщо я погоджуся, то ти не виконаєш договір зі свого боку, конику.

Кельпі смикнувся, насупився. Погляд чоловіка ковзнув по мені, наче намагаючись зрозуміти, чому я так вирішила.

— Ти вже розтринькала свої роки, чи що? — нарешті видихнув він. — І скільки в тебе лишилося?

Я задумливо звела погляд до неба, яке продовжувало надто вже стрімко світлішати.

— Гадаю, років п’ятдесят. Ну, можливо, сімдесят. Ну це так, за самими сміливими розрахунками.

— Так мало?!

Він аж на крок відступив і головою струснув, від чого з мокрого волосся у всі сторони полетіли краплі води.

Я ж знизала плечима:

— Якщо все, що тебе може зацікавити, це роки життя, то я пішки піду. До того ж… я вже запізнююся.

— Цікаво, куди саме ти запізнюєшся, Мірандо, — голос пролунав з іншого боку. А у мене ноги підігнулися.

Голос, який я впізнала б навіть крізь шум водоспаду, прокотився лісом, змушуючи шкіру на руках вкриватися сиротами.

Я повільно обернулася, до останнього не вірячи в те, що все це насправді.

Але саме так і було.

Сідеєль стояв за кілька кроків від мене, спираючись плечем на стовбур дерева. На ньому не було ні корони, ні вишуканого камзола. Тільки темна сорочка і штани, заправлені у високі чоботи. Крила за спиною були складені і майже непомітні в тіні. Зараз цей фейрі не виглядав, як Володар Зоряного Двору. І це… це було дуже оманливе враження.

— Як ти... — почала я, але у горлі пересохло, і слова застрягли десь у грудях.

Сід ж скосив погляд на кельпі, який досі у людській подобі стояв неподалік мене.

Чоловік, який щойно торгувався зі мною за роки життя, застиг на місці. Посмішка згасла, а гострі зуби зникли за стуленими губами. Він дивився на Сіда так, наче побачив щось, чого не мав бачити.

— Володарю, — видихнув кельпі. Його голос зірвався, а сам він схилився перед фейрі. — Яка честь!

— Честь, — пирхнув Сід і повільно підняв руку, направивши її на кельпі. — Оголошую твоє покарання! П’ятсот років в озері без права виходити!

— Але… Володарю!

Сідеєль скривився і змахнув рукою у повітрі так, наче відмахувався від якоїсь набридливої комахи.

Кельпі здригнувся. Його тіло сіпнулося та вигнулося дугою. І за мить на його місці стояв кінь. Той самий білосніжний кельпі з золотою гривою.

Кінь ще мить стояв на землі, після чого відступив. Ще на крок. І ще. Поки не опинився копитами на воді, яка за мить піднялася і затягнула істоту в озеро.

— Ну от, — Сід повернувся до мене, випростався і відступив від дерева. — Тепер нам ніхто не завадить.

— Не наближайся, — прошепотіла я, відступаючи на крок. Кинула швидкий погляд туди, де на мене мали чекати світлячки. Та зараз там нічого не було. Вони або втекли, або їх знищив Сід, поки я не бачила.

І я дуже сподівалася на перше. Бо була впевнена, що це не просто магія, а справжні живі істоти, які просто підкорюються фейрі.

— Як цікаво, — Володар Зоряного Двору наче не чув, продовжуючи наближатися. — І як тобі тільки вдалося втекти, Мірандо? Розкажеш?