Глава 2.1

Позачергове на 100♥

К’яра/Міранда

Густий та надто солодкий запах квітів неприємно лоскотав ніс. Здавалося, що він просочувався аж до горла і починав дерти вже там. 

Я поворухнулася, накриваючи обличчя долонею. Відчула, як пальці перед тим, як піднятися, ковзнули по чомусь м’якому та гладкому. Ліжко? Я у ліжку? Чому я не пам’ятаю, як засинала? 

Спробувала розплющити очі, та повіки видались настільки важкими, що у мене просто не було сил посунути їх. Ну добре, ще мить. Ну, може, дві…

Обличчя чоловіка зі шрамом яскравим спалахом пронеслося перед внутрішнім зором.

Я здригнулася і застигла. Серце вдарило у горлі.

Я не могла опинитися у спальні! Ніяк не могла! Бо останнім моїм спогадом… останнім яскравим та чітким спогадом був виступ на вершині скелі і чоловік, який штовхнув мене у стіну темряви.

Я що… померла?!

…

Ні… ні… не може бути. Просто не може! Я ще дуже молода! Ніякої смерті! Грець цьому Ліріелю! От же паскуда!

Злість розгорілася у грудях. І саме це дало мені сил нарешті розплющити очі.

Я втупилася поглядом у незнайому темну стелю, прикрашену яскравим розписом якихось крилатих істот. Мить ще лежала, а потім спробувала сісти.

Кожен м’яз у тілі відгукувався тупим та ниючим болем, тягнув, змушував кривитися. Та це тішило мене. Це, трясця, тішило мене! Бо мертві не відчувають болю!

А значить, я не померла.

Та наступна думка подіяла на мене, як відро крижаної води.

Якщо я не мертва, то де я?!

Потрусила головою, бо перед очима пливли золоті іскорки, і спробувала роздивитися приміщення, в якому опинилася.

Стіни наче з суцільного світло-коричневого дерева з дивними золотими прожилками, які… пульсують? Та ні, це просто у мене перед очима ще пливе!

Я сиджу на широкій лежанці, яку вкриває ковдра з білими візерунками. Окрім цього в приміщенні стоїть кілька диванів та високий стіл, інкрустований великими круглими камінцями темно-зеленого кольору, біля величезного вікна. Та з мого ракурсу неможливо у нього визирнути. Бачу лише яскраво-блакитне небо. Таке блакитне, як наче намальоване.

Я знову потрусила головою, намагаючись позбавитися від золотих іскор. Та вони… вони нікуди не поділися, коли погляд знову сфокусувався.

— Де я, до біса? — прошепотіла я, дослухаючись до того, як звучить власний голос.

І нарешті зрозуміла, що ті іскорки, які я сприймала за обман зору, дійсно існували. Вони плавали у повітрі, як плаває пил на сонці. Повільно та ліниво, інколи злітаючи, а інколи падаючи вниз.

Видихнувши, я спробувала встати. Ноги підігнулися, та я втрималася у просторі, поступово відчуваючи своє тіло все краще і краще. А за мить рушила у бік вікна, бо там могла знайти бодай якісь відповіді на свої запитання.

Та з кожним кроком, наближаючись до вікна, відчувала, що моя впевненість у цьому рішенні все слабшає і слабшає. Бо окрім надто вже блакитного неба, я поступово починала помічати і інші деталі.

Сонце, яке висіло у центрі, виглядало більшим, ніж я звикла. А під ним розкинулося місто. Я б сказала, що це Межовина, але… ні. Це місто було інакшим.

Будинки з іскристого білого каменю, золоті шпилі та вежі, що тягнулися до неба. Вулиці були вимощені кольоровою мозаїкою, яка переливалася на сонці. Я бачила постаті, які рухалися вулицями внизу. З тієї висоти, на якій я знаходилася, вони здавалися зовсім крихітними. Але ж…

Погляд впав вниз, а у мене перехопило подих.

Я знову відчула той саме страх, коли побачила прірву з вікна дому Гаспара. Але зараз… зараз я бачила місто. Просто продовження міста, яке тягнулося далі. Під вікном знаходилася частина площі, а я наче висіла над цим містом. Наче той будинок, в якому я опинилася, висів у небі над містом. Але ж так не буває!

Чи буває?

У вухах пролунали слова, які сказав мені Гаспар.

Про те, що по той бік стіни лишився його світ. Та його частина, яка належала йому.

То що, виходить, я… я у світі фейрі?!

Ні! Дурня якась! Якась клята дурня!

Я відступила від вікна, притиснула долоню до грудей. Серце калатало, наче намагалося вирватися назовні.

— Айрін? — без особливої надії прошепотіла я. Голос прозвучав тихо. — Гаспаре?

Звісно ж відповіді не було. Ніхто з тих, кого я пробувала покликати, не прийшов. Та і дурістю це було!

Вони не почули мене по той бік стіни, то чому мають почути по цей?! Я кликала їх, коли ще була змога врятуватися від Ліріеля. А тепер…

Сльози підкотили до очей.

Та що за чортівня відбувається з моїм життям?! Дякую, татусю, за твою угоду з цим фейрі! Вельми вдячна тобі!

Перша сльозинка ковзнула по щоці вниз, та я скинула руку і рвучким рухом стерла її зі шкіри.

Не розкисати, К’яро! Знайшла час!