Глава 1.3

Якусь мить він дивився на мене так, наче не розумів питання. Потім темні брови ледь піднялися.

— Я не викрадав вашу дружину, Володарю. Чому ви думаєте, що я це зробив?

— Тебе бачили, — я встав, крісло зі скрипом по камінню від’їхало назад. — Не намагайся мене обдурити, Ліріелю!

— Я б не посмів дурити того, хто подарував мені життя, — чоловік зробив крихітний крок вперед. — Я не викрадав Міранду. Востаннє я її бачив на вашому весіллі. Після цього я не зустрічав Міранду. Що ще я маю сказати, щоб ви мені повірили?

Вейлін за мить схопився з-за столу, браслети на його руці дзенькнули. Той, хто посів місце Ліріеля, повернувся до нього, погрожуючи пальцем.

— Не вірю я тобі! Це точно був ти! Ти вже одного разу спробував скористатися проламом у бар’єрі! Чому б тобі ще раз це не зробити, га? Викрав Міранду, переправив на той бік!

Обличчя Ліріеля смикнулося, а очі округлилися. Він мазнув поглядом по Вейліну, повільно опустив погляд до моїх ніг, після чого підняв до обличчя.

— Володарю, Міранда… там?

— Так, Ліріелю, — я склав руки на грудях.

— Я не робив цього, — він прямо поглянув мені у вічі, не звертаючи уваги на моїх радників. — І ніколи б не міг уявити, що здатен на щось подібне. Бо… ви знаєте мою історію, Володарю. Я присягаюся, що навіть не знав про зникнення Міранди, поки Айрін не злякала оленя, на якого я полював. 

Я ще мить дивився на нього, після чого прошипів:

— Айрін, навідайся до Тірена. Я хочу знати, хто це зробив! А якщо він буде повторювати історію про Ліріеля, перевір, чи залишилася магія біля того клятого озера!

— Так, Володарю, — жінка кивнула і зникла за мить.

— Якщо це не ти, — Вейлін не квапився повертатися за стіл, зробив крок до Ліріеля. — Тоді хто, зраднику? Бо кажуть, він виглядав так само, як і ти.

— Якби я досі був радником Володаря, — Ліріель окинув того холодним поглядом, — я б радив згадати, що існує магія, яка дає можливість змінювати подобу. Так, вона досить рідкісна. Та все ж.

Вейлін пирхнув:

— Хочеш сказати, що хтось просто хоче тебе підставити?

— Зрадника і того, хто вже одного разу порушував заборону на перетин бар’єру? — питанням на питання відповів Ліріель, дивлячись на Вейліна. — А ти як гадаєш? Поганий я кандидат для подібного?

— Годі! — я пропалив поглядом обох. — Припиніть негайно! Ліріелю, можеш повертатися до полювання.

Той не квапився прикликати магію, залишився на місці, а за мить нахабно промовив:

— Володарю, ви… образили мене.

Я повільно видихнув, на мить замружуючись:

— І що ти хочеш?

— Дозвольте залишитися. Можливо, я зможу відповісти ще на якісь запитання чи вказати на неточності.

— Зрадник на нараді?! — Корделія розвернулася. — Це нахабство!

— Я роками сидів за цим столом по праву руку від тебе, — озвався Ліріель, поглянувши на жінку. — Я давав поради разом із тобою і Морасом. І жодна моя порада за ці роки не була поганою. І не призвела до проблем. Тому… що таке одна нарада, Володарю?

Я не встиг обміркувати його прохання.

— Я проти, — пирхнув Вейлін. — Твоє місце вже зайнято. Тобі нема на що тут сподіватися.

— Я сподіваюся тільки на те, що буду корисний нашому Володарю у цю мить.

— Залишайся, — видихнув я, перехопивши повний невдоволення погляд Корделії. — Стій там і мовчи, поки тебе не спитають.

Ліріель скоса поглянув на моїх радників, схилив голову і застиг на місці.

Вейлін невдоволено закотив очі і повернувся за стіл. А я вичекав мить і промовив:

— Так, я розумію, що це пастка. Навіть знаю, хто з того боку ініціював її. Залишилося тільки знайти зрадника по цей бік. І я гадаю, що мої радники зможуть з цим впоратися. А я маю повернути свою дружину.

— Володарю, відправте когось іншого, — Морас не витримав. — Когось, кому не присягалися усі ті, хто зараз у Межовині. Когось, хто не власною силою утримує хаос.

— Наприклад мене, — голос пролунав ззаду від дверей.

Я повільно видихнув і озирнувся, вже знаючи, кого там побачу.

Еліан стояв, спираючись плечем на одвірок. 

— Тебе сюди не запрошували, — холодно помітив я.

Еліан ліниво всміхнувся, знизав плечима і, відштовхнувшись від одвірка, зробив крок у залу.

— Тут і так забагато вух, — помітив він. — А про зникнення твоєї дружини не говорять лише боггарти, яким чхати на все. Тому… відправ мене за нею, я поверну її тобі.

— Чому ти? — я простежив за тим, як Еліан підійшов ще ближче, розводячи руками.

— Бо мені нудно, — мовив він. — А рятувати твою дружину з-за бар’єра — це звучить як найкраща розвага за останні кілька століть.

— Або мене, — Ліріель підняв голову, перетягнувши мій погляд на себе. — Дозволь мені очистити своє ім’я, Володарю. Я піду і повернуся разом із нею.