Глава 1.2

Позачергове оновлення на 50♥

***

— Володарю, не можна, щоб ви залишали Межовину! — Корделія спиралася долонями на стільницю і холодно дивилася на мене, підтискаючи губи.

Я зітхнув і перевів погляд на двох інших своїх радників. Чоловіки склали руки на грудях і чекали. Їхнє невдоволення з приводу перерваного завдання я вже почув від Мораса. Як і те, що вони тільки-но встигли вивільнити більшу частку своєї магії, коли отримали наказ повертатися.

— Бо я йду за людиною, Корделіє, так? — мій голос тремтів.

— Тому, що по той бік час спливає інакше! — моя радниця хитнула головою. — Вас може не бути, як дві доби, так і два тисячоліття. І якщо станеться друге, то що буде з бар’єром? Хто буде його підсилювати і підтримувати? Ви не можете ризикувати усіма тими, хто повірив вам, через… людину.

Я стиснув щелепи і підняв підборіддя. Знав, який тиск зараз відчуває Корделія. І як їй важко продовжувати стояти на своєму.

Вейлін смикнув головою і провів долонею по короткому рудому волоссю, що стирчало в різні боки. Морас кинув невдоволений погляд у бік названого брата. Потім повернувся до мене і наважився відкрити рота.

— І це тільки у тому разі, якщо ти зможеш повернутися, Володарю. Це пастка. Хіба незрозуміло?

— Дурна пастка! — пирхнув наймолодший з радників, закочуючи очі. — Вона тобі дружина кілька діб, та ще і людина!

Під моїм поглядом Вейлін спочатку здригнувся, а потім знітився і опустив очі до десятка тонких браслетів, які дзвеніли на його руці.

— Цю пастку хтось влаштував, — процідив я крізь зуби, почергово переводячи погляд з одного радника на іншого. — Нічого з цього приводу не хочете мені сказати?

— А що нам тобі сказати? — Морас знизав плечима. — Що взагалі сталося? Тому що я чув тільки чутки, поки повертався сюди від бар’єра.

Я повільно видихнув, стримуючи себе.

— Міранду викрали. На очах Тірена.

Вейлін скривився:

— Тірена? Він хоч обличчя викрадача побачив?

— Так, — я кивнув. — Він каже, що це був Ліріель.

Тепер заворушився навіть Морас. Його брови зійшлися до перенісся.

— Ліріель? Йому що не вистачило покарання?!

— А відповідь на це питання ми отримаємо просто зараз, — я повернувся до тіней, які згустилися біля каміна. Вловив запах гірських трав за мить до того, як Ріфтеала з’явилася у тому місці.

Жінка зробила крок вперед, тримаючи за лікоть того, хто навіть не намагався пручатися. Ліріель скривився, коли тонкі пальці стиснули його руку перед тим, як відпустити.

Мій колишній радник виглядав так, як могли б виглядати усі ми, якби не користувалися магією. Хоча… ні. Ми хоча б мали свої вуха. А він навіть не намагався приховати шрами, зібравши темне волосся на потилиці шнурком.

— Володарю, — Ріфтеала схилила голову. — Я виконала ваш наказ.

Вона відступила на крок, а от зрадник залишився стояти на місці. Повернувся до мене, схилив голову так, наче нічого не відбувалося.

— Володарю, — його голос пролунав досить рівно. — Яка честь знову опинитися у цій залі. Чи можу я дізнатися, чому мені завадили полювати?

— Полювати? — я примружився, відкинувшись на спинку крісла. — То ти… полював?

— У моєму становищі інакше складно знайти собі їжу, — нахилив голову вбік Ліріель. — Небагато хто готовий торгувати зі зрадником.

Я підібгав губи, посунувся вперед, поклавши руки на стільницю:

— Годі ігор, Ліріелю. Навіщо ти це зробив?

— Зробив що, Володарю? — він насупив брови, шрам на обличчі натягнувся. 

— Вкрав Міранду, — я не кліпав, дивлячись прямо на колишнього радника.