Глава 1.1

Межовина.

Той, хто назвався Гаспаром.

Ліниво ковзнувши поглядом по залі, я переступив поріг.

Світлячки під стелею ледь-чутно пищали і билися за більш вигідне місце. Той хто прикликав їх, обрав м’яке рожеве світло, яке, як на мене, взагалі не личило розпалу дня. Особливо з огляду на те, що відбувалося за великим трикутним столом з чорного каменю.

За ним зараз сиділо зо три десятки гравців. Хтось вже сповз у кріслі і супив брови, хтось не припиняв поповнювати собі келих ледь помітним рухом пальців вільної руки. І тільки один з гравців зараз виглядав зосередженим. Той, хто розповідав історію.

Я краєм вуха вловив кілька реплік, і знайшов поглядом жінку, яку шукав.

— Ставки підвищуються, — кинув хтось з-за столу, та я вже крокував до Айрін. 

Вона стояла біля колони, вкритої живими квітами, схрестивши руки на грудях. Погляд блукав залою, зупиняючись на світлячках частіше, ніж на гравцях.

— Гадав, що побачу тебе серед гравців, — мовив, зупинившись поряд.

— Володарю, — Ріфтеала повернулася до мене, ледь схиливши голову. — Ні, я сьогодні лише спостерігаю. Та і гравці зібралися… нецікаві.

— Он якої ти думки про них, — гмикнув у відповідь, повернувшись до столу.

Та не погодитися з нею не міг. Зараз за столом, дійсно, зібралися не найсильніші гравці. Я, напевно, міг відзначити тільки Неоль, яка непогано вміла грати словами. І Гордеріка, який одного разу майже виграв у мене тисячу років.

— Та і історії сьогодні такі собі, — знизала плечима жінка. — Було кілька цікавих напочатку, та ті, хто їх розповідав, програли і вийшли з гри.

— І багато вони програли? — ліниво поцікавився я, знову поглянувши у бік столу, за яким зараз обговорювалося те, що мала означати фраза «сяйво трьох місяців».

— Від двохсот п’ятдесяти років до трьох сотень, — знизала плечима Ріфтеала. — Не так вже і багато.

Після чого повернулася до мене:

— Бажаєш доєднатися до гри, Володарю?

— Не сьогодні, — я всміхнувся. — Шукав тебе.

— Чому тоді не покликали? — погляд Ріфтеали став гострішим. — Я б з’явилася до вас.

— Гадав, що ти з моєю дружиною, — пробурмотів, окидаючи поглядом приміщення. — Та бачу, що помилився.

— Ні, вона була тут, Володарю, — хитнула головою жінка, а пальці на її лівій руці ледь помітно стиснулися. — Зараз вона з Тіреном. Він викликався показати Міранді кельпі поближче.

Я пирхнув:

— Тут був Тірен? Треба повідомити Шаель, що її син відвідує дорослі розваги.

— Він не грав, Володарю, — заступилася за хлопця Ріфтеала. — Принаймні, я цього не бачила. То… чим я можу бути корисна тобі?

Я повільно вдихнув, обдумуючи, скільки завдань можу довірити їй на час своєї відсутності. Піклування про людину і так вже достатньо для неї, та зараз з огляду на всю ситуацію…

Те, як здригнувся магічний фон, я відчув. Та не одразу звернув увагу. Існувало чимало причин цьому. Та коли магія проявилася ледве не під стелею, я повернувся. Вчасно, щоб побачити, як хтось невдало перенісся у просторі.

І тільки за мить після того, як чоловік вологим плюскотом гепнувся на підлогу, я впізнав ці руді пасма.

Тірен лежав на боці та важко дихав. Його сорочка прилипла до тіла, а волосся закривало обличчя. Та за мить він вже спробував підвестися. Сперся на лікоть, ковтнув повітря та озирнувся. Побачив мене. І зблід.

— Володарю...

— Тірене, — в грудях ворухнулося невдоволення. — Що відбувається?

Хлопець похитнувся і залишився сидіти на колінах, наче вимолюючи у мене прощення. І очі… точніше те, як він на мене дивився.

— Де Міранда? — у мене щось завібрувало у грудях.

— Володарю, я намагався…

— Де, — я зробив крок до Тірена, і всі тіні залу потягнулися за мною, — Міранда?!

Тірен здригнувся під моїм поглядом, провів мокрою долонею по обличчю.

— Я... ми були біля озера, — уривчасто видихнув він, виштовхуючи слова. — Я грав на скрипці, показав Міранді кельпі, а потім…

— Тірене, — Айрін опинилася за мить зліва від мене. Я відчував магію, яка вирує навколо жінки. — Що трапилося?

— Ліріель! — вигукнув Тірен і втягнув голову у плечі. — Він… Він забрав Міранду. Володарю, я намагався! Я справді намагався його зупинити! — я чув, як бринять сльози в його голосі. І тільки це стримувало мій гнів.

Я скоса поглянув на Ріфтеалу, яка мала оберігати мою дружину. Жінка ж пропалювала поглядом Тірена, а за її спиною вже стелився іній.

— Ліріель? — перепитав я. — Ти впевнений?

— Я бачив його обличчя, Володарю, — Тірен вже тремтів. — Я не зміг його зупинити… Пробачте мені!

Повільно випустивши повітря крізь зуби, я відступив на крок.

Що б не хотів Ліріель від Міранди, нічим добрим це не закінчиться.