Глава четверта. З під землі

— Чаклун присягає на вірність князю у храмі, а натомість світлі боги дарують йому силу. Якщо чаклун зрікається клятви, то боги забирають силу. 

— Я знаю як це працює! — відрізав Семирукий, спостерігаючи як отрок кастує шарову блискавку. — Але він не присягав жодному з чотирьох князівських родів!

 — Неможливо. — відповів Велемир. Якщо він володіє блискавкою, то його мав обрати Перун!

 — Кажу ж тобі, Він такий відпочатку. Він гадки не має хто такий Перун! 

 — Де ти його взагалі знайшов?

 — Він з селища бродників на прикордонні. 

 — Щоб бродники віддали свою дитину?

 — Він єдиний вцілілий. На їх селище напали демони. Там лиш одні руїни були, і цей малий. А навколо мертві чудовиська. 

 — Хочеш сказати що це він їх повбивав?

 Розряд блискавки зірвався з рук отрока, та влучив у дуб, що миттю осипався на землю попелом. 

 — Я не бачив, хто вбив тих чудовиськ. Але я бачу які блискавки він вміє метати. Якщо ти навчиш його своїй справі, він стане надмогутнім чаклуном. 

 — Олек! — Покликав хлопця Велимир. — Підійди до мене. 

Кастанувши наостанок маленьку блискавку, Олек підійшов до дорослих. 

 — Ти вправно чаклуєш, хлопче. Я навчу тебе мистецтву магії, і ти станеш справжнім чаклу...

 — Ні. 

 — Що? 

 — Я стану воїном. 

 — Ти станеш бойовим магом...

 — Воїни мого клану бились зброєю, яку зробили люди. Але магія інша. Батько казав, що це позичена сила. 

 — Зате яка сила!

 — Вона позичена. Меч — це зброя людей. Люди роблять мечі і володіють мечем. А магія... Вона позичена. Не можливо перемогти, позичивши силу. Рано чи пізно справжній господар сили забере її назад, і ти програєш. 

 Велемир з цікавістю подивився на хлопчика:

 — Скільки тобі років?

 — Тринадцять. 

 — З тебе вийде мудрий чоловік. Але послухай: чаклунство набагато потужніше за меч. Один бойовий маг здатен зупинити ціле військо, або здолати демонічне чудовисько. Мені теж не подобається користуватись позиченою силою, але щоб захистити батьківщину доводиться робити те що треба, а не те що хочу. 

 — Я зможу захистити батьківщину мечем. 

 — Не зможеш. Я чув, твоє селище зруйнували демони?

 — Не знаю. Дядько Семирукий каже що так, але я цього не пам'ятаю.

 — Он як... У будь якому разі, демона не здолати силою зброї. Лише магія здатна протистояти потойбіччю. Ти ж хочеш захищяти співвітчизників?

 — Так. 

 — Тоді зробимо ось як. Ти вивчатимеш мистецтво меча разом із молодшою дружиною зранку та чаклунство з вечора. А потім обереш що тобі до вподоби. Згода?

 — Так.

  — Велимир, на хвилину. — Семирукий відтягнув чаклуна в сторону. — Ти що в біса робиш? Він не зможе одночасно вивчати і чаклунство, і ратну справу! 

 — Інакше б він не погодився. 

 — З чого ти взяв?

 — Ти чув що він казав. Як називався його клан?

 — Вільні вигнанці. 

 — Клан характерників? Цікаво. 

 — Характерників? 

 — Магічні мечники. Вони володіють і магією, і мечем. Принаймні так стверджують у байках про них. Шкода що їх знищили демони. Проте це пояснює як він здобув силу, не присягаючи князю. 

 — Як?

 — Головна відмінність характерника від чалуна те, що він бере силу в Бога, а не позичає. 

— Про це ти теж з байок знаєш?

 — Кажеш, чаклуни задумали заколот? — Спитав Король Русі, Мстислав Хоробрий. Короля обирали з представників чотирьох великих князівських родів: Хоробрих, Мудрих, Мономахів та Удатних.

 — Так, ваша величність. — відповів Яробор: голова тіньового корпусу.  — Вони якимось чином пробудили Чорнобога. Він може дати їм сили замість світлих богів. 

 — Один бойовий чаклун вартий цілого війська. Якшо вони повстануть...

 — Я відправив свою людину на пошуки Володара Блискавок. 

 — Герой-вигнанець? Чув, він виступив проти мого попередника рік тому. 

 — Ми хочемо, щоб він розібрався з чаклунами. 

 — Де гарантія, що він не обере іншу сторону?

 — В його світогляді. Мені доводилось працювати з ним два роки тому, коли ваш попередник з військом був у поході, а на Королівство сунули орди нелюдів. Тоді він самотужки винищив їх усіх. 

 — У будь якому разі, нам необхідно підстраховка. Візьми стільки лицарів, скільки потрібно. Дозволяю залучити мою особисту гвардію... 

 Раптом королівський палац трухануло, а кам'яна підлога тріснула. 

 — Землетрус?

З тріщіни у підлозі повалив дим. 

 — Захищяти короля!!! — відчайдушно заволав закутий у повні латні обладунки Боромир, десятник особистої гвардії Короля. — Усім до бою! 

 — Що це в біса таке таке? 

 — Демони!

З під землі виривались демонічні чудовиська: від озброєних до зубів чортів, до закутих в обладунки мінотаврів. Закуті в латні обладунки вартові оточили Короля, відбиваючись від чудовиськ дворучними мечами та полексами. 

 — А це вже стає цікаво. — Король підвівся з трону, взявши до рук перев'язь з мечем. 

 — Ваша величність! Залишайтесь...

 — Спокійно, Боромире. Знаєш, чому світом правлять Королі, а не чаклуни? Бо Король сильніше за чаклуна. 

Меч покинув піхви Мстислава Хороброго. А в наступну мить він опинився позаду мінотавра, що замахнувшись велечизною сокирою добивав гвардійця. 

 Сяючий від бойової магії меч короля розрубив мінотавра разом з кольчугою, майже не зустрічаючи спротиву. 

 — За Короля! Знищити демонів! 

 — І довго він таким буде? — спитала Святослава, спостерігаючи за Олеком що методично водив точильним каменем по лезу меча, ігноруючи все що відбувається навколо. 

 — Доки не нагострить меч. — Відповів Веледуб. — А потім піде полювати на чудовиськ. 

 — Ти серйозно?

 — Він завжди такий після того, як добряче відгребе. 

 — Але в нас нема часу! Чорнокнижники готують заколот! Якщо він піде на полювання...

 — Не хвилюйся. Враховуючи, з ким ми маємо справу, цілком ймовірно що полювання не займе довго часу.