Глава третя. Старі знайомі

Зібравши речі та спорядження, Святослава покинула гостинний княжий дитинець і попрямувала до заздалегідь оговореного місця зустрічі. Дізнавшись, що до них приїхала славетна майстриня меча, її з радістю прийняли та відвели їй найкращу кімнату, тому вперше за довгий проміжок часу їй вдалось виспатись. 

 — То ти не знайшла Володара Блискавок? — запитав в неї боярин Яробор, що також зупинився у княжому дитинці. 

 — Ні, але натомість я знайшла провідника. Він стверджує, що Володар Блискавок у Києві. 

 — Невже? Ти впевнена, що твоєму провіднику взагалі модна довіряти? 

 — Він заприсягнувся перед Перуном. Якщо він збрехав, громовержець покарає його. 

Прибувши у зазначений час у зазначене місце, дівчина озирнулась: на поки що безлюдному майдані не було навіть натяку на присутність Олека. 

 Чекати довелось півгодини:

 — Ти запізнився. 

 — Та пусте. Усе заради цього!

 Олек крутанувся навколо своєї осі, красуючись новеньким червоним каптаном.

 Фиркнувши, Святослава застрибнула на коня. Олек винувато послідував за її прикладом. 

 Подібне було не в його правилах: зазвичай Олек ніколи не запізнювався, і майже ніколи не купляв новий одяг. Але цього разу все було інакше: каптан довелось купити  замість сорочки, яка після вчорашної бійки з найманцями перетворилась на рибальську сітку, а червоний колір приховував кров, яка іноді просочувалась крізь бинти. 

 — Знов недостатньо!.. — крізь зуби прошепотів Олек. 

 Святослава кинула на Олека здивований погляд: попри награну завзятістю та веселість, він був не таким як завжди. Складалось враження, що кожен рух завдає йому болю.

 — Тпру! — зупинила Святослава коней, коли мандрівники від'їхали подалі від Чернігова. — Привал!

 Зістрибнувши з коня, Святослава з подивом спостерігала за тим як Олек злазить зі свого. Зазвичай він зістрибував ще швидше від неї, а тут...

 — Роздягайся. 

 — Що? 

 — Знімай каптан. 

 Не чекаючи поки Олек почне чинити опір, Дівчина зірвавла з нього одяг:

 — Ти через запізнився?

 — Так. — не став сперечатись Олек. — Не хотів щоб ти бачила мої поранення, тому довелось витратити час на купівлю каптана. Гадав, що на червоному фоні плями крові будуть не так помітні. 

 — Хто це тебе так?

 — Вчора напоровся на найманців. 

 Знявши бинти дівчина дістала з наплічника заздалегідь приготовані трави і мазі, і почала обрабляти рани як слід. 

 — Як ти мене викрила?

 — Ти був не такий як завжди. Краще скажи навіщо приховувати свої рани? 

 — Звичка. — посміхнувся Олек, занурюючись у спогади. — Я з дитинства був хворобливим. Слабким не місце у війську, і щоб потрапити у молодшу дружину мені довелося постійно приховувати свої хвороби та рани. 

 — В один день це може зіграти злий жарт. Під час боя я повинна знати, чи можу розраховувати на тебе. А не так що в один момент виявиться, що ти поранений і не можеш битись. 

 — Не хвилюйся. Ти можеш розраховувати на мене в битві в незалежності від того, у якому я стані. 

 — Ти занадто самовпевнений. Що хоч сталось с тими найманцями?

 — Я їх вбив. 

 — А серйозно?

 — Я їх вбив. Всіх, що були, включно з їх ватажком. Звісно можливо десь є іще їх друзі, з якими ми поки що розминулись, але конкретно тих хто напав на мене я вбив. 

 — Наступного разу будь обережнішим. Якщо є можливість втекти, краще...

 — Не краще. — відрізав Олек. — Мені немає куди тікати. У світі є речі, які мржу зробити лише я. 

 В повітрі повисла тиша.

 — Втім, я дізнався багато цікавого. — перевів тему Олек, знову ставши таким як і зазвичай. — Ватажок найманців схоже був борцем за права людей. Мені навіть було трохи шкода його вбивати, але згадав поведінку його шакалів в моєму містечку та добив його. 

 — Тільки не кажи, що знову поліз на них з одним лиш ножем? Твій меч зламався ж!

 — Пусте. Будемо в Києві, куплю собі новий. Тамтешні ковалі знаються на зброї...

 — Хто навчив тебе битися на ножах? Це не вперше, коли ти виходиш проти сильнішого суперника з одним лиш ножем. Таке враження, що для тебе це звична справа. 

 — Колись меч був заважким для мене. Я був слабким, і не міг втримати цю важку залізяку. Усі насміхались з мене, і тоді я взявся за ніж. Мені довелося навчитись. 

 — Довелось?

 — Молодша дружина це щось на кшталт зграї вовків, де кожен гризеться за своє місце в ієрархії. Ті, в кого це виходить найкраще, стають князівськими зброєносцями або переходять до старшої дружини. Щоб видертись нагору, кожен намагається виділитися. Пробігти швидше, жбурнути сулицю далі за товариша, але найдієвішим засобом був герць. Ти мав вийти на герць до показати свої навички на практиці. 

Обробивши рани, Святослава прийняла рішення зупинитись у якомусь селі на кілька днів, щоб рани Олека затягнулись. Попри слабкий опір Олека, мандрівники всеж заночували у своїх співвітчизників. 

На подив Святослави, рани на тілі Олека затягнулись вже на наступний день: мандрівники вирушили у Києв.

Чим ближче мандрівники наближались до Києва, тим частіше їм траплялись каравани та поодинокі вози. Час від часу дорогою мчали кінні патрулі та кавалькади бояр. І врешті решт показався сам Київ. 

Проїхавши крізь величні Золоті Ворота, Олек заплатив вартовим пошлину. 

 — Ну і де Володар Блискавок?

 — Спершу зайду до Веледуба. Почекаєш мене на дворі?

 Проштовхуючись між містянами, Олек впевнено попрямував до Капища Шести Богів. 

 Капище стояло на пагорбі: шість ідолів, на чолі з Перуном, і кам'яний храм за ними. Олек попрямував прямісінько до кам'яного храму.

 Коли Олек зайшов, Веледуб якраз розставляв шахи на дошку. 

 — Я знав, що ти прийдеш...

 — Бо побачив мене у вікно. Ти вже замахав мене зі своїм а-ля пророцькими штучками. 

 — Ну добре, розкусив мене. Не міг підіграти старому другу?

 — Не де цього зараз. Нащо ти відправив по мене дівчину?

 — Яку дівчину? А, ти про Святославу... Ну я ж обіцяв, що якщо ти за рік не знайдеш собі дівчину, я познайомлю тебе з гарною...