Глава друга. Володар Блискавки

 — То ти носив обладунки під сорочкою весь цей час? — спитала Святослава, коли все було скінчено. 

 — Обладунки? — здивувався Олек. — Я не ношу обладунки, відколи покинув князівську дружину. 

 — Але як...

 Олек стягнув з себе сорочку, лишившись голим по пояс: на його руках були свинцеві грузила. 

 — Ця штука стримує мене, через що бої становляться набагато цікавіше. Такі самі "обмежувачі" на моїх ногах. 

 — Але навіщо?!

 — Кажу ж, щоб було цікавіше. До того ж, таким чином я гартую своє тіло. 

Святослава мимоволі провела поглядом по вкритому шрамами тілу Олека: попри щоденні навантаження, він не мав рельєфних м'язів чи атлетичної статури. 

 — Що ж, зато тепер у нас є коні. — перевів тему Олек, встрибнувши у сорочку. — До того ж у цих найманців вельми непогане екіпірування, яке можна буде загнати комусь на ринку. А от бродекс я залишу собі. 

Загрузивши трофеї на одного з коней, мандрівники осідлали двох інших та продовжили свій шлях вже верхи, попередньо заховавши тіла вбитих у лісі. 

 — Ти казав, що немаєш хисту до меча. Але щойно ти вбив чотирьох найманців, які явно не були новачками. 

 — По перше, я вбив трьох. Четвертий упав з коня і звернув шию. А по друге, навіть так цього було не достатньо, щоб виконувати мої обов'язки. Щоб знищити вороже військо, чаклуну необхідний зоровий контакт. Отже, йому треба підібратись до ворога досить близько. Моїх навичок було недостатньо, щоб виконати завдання, тому я пішов. 

 — Я могла б тебе підятугнути. Коли ти бився проти останнього найманця, ти міг швидко закінчити бій якби не намагався заблокувати удари важчої зброї: треба було відвести удар та бити вздовж древка, цілячи по пальцям...

Попри побоювання Святослави, Олек уважно слухав і не перебивав, як губка впитуючи інформацію. Щойно мандрівники зупинились на привал, Святослава взялась відпрацьовувати з Олеком на практиці усе, що обговорила з ним раніше. Той схоплював усе миттєво: дівчина неяк не могла второпати звідки він взяв, що у нього немає хисту до меча. 

 — А ти досить вправний. — підсумувала дівчина після чергового спарингу. — Гадки не маю, чому ти кажеш,  що не маєш хисту. 

 — Цього не достатньо. 

 Сутініло, і мандрівникам знову довелось зупинитись на привал. 

  — Десь тут має бути джерело води. — сказав Олек, і попрямував до тропи що вела вглиб ліса. Прив'язавши коней, Святослава попрямувала вслід за ним. 

Раптом Олек зупинився та присів на коліно, вдивляючись у сліди на дорозі. 

 — Що там?

 — Є дві новини, добра і погана. 

 — Давай з доброї. 

  — Ми зможемо виконати обіцянку, яку я дав Келегасту. 

 — А погана?

 — Людежер справжній. Це не ведмідь. 

 — З чого ти взяв? 

 — Подивись на ці сліди. Нагадують людські, але набагато глибше та більше. Більшість мандрівників знає про тутешнє джерело, і часто тут зупиняється. Ідеальне місце для засідки. 

 — Хочеш сказати, що він чекає на нас біля води?

 — Саме так. Будь на готові. 

 Підвівшись, Олек продовжив свій шлях. Ззовні він наче не змінився: як був безрасудним, так і лишився. Однак його очі сузились, а кроки стали плавіншими. 

 Вже невдовзі Святослава почула звук води. Ще трохи, і мандрівники вийшли на галявину, де з під гранітних глиб біжав струмок. 

 — Можеш набрати воду. — спокійно сказав Олек, наче поруч і не було людожера, що сидів у засідці. — Вочевидь, він не нападе зараз. 

 — І коли ж він по твоєму нападе? — спитала Святослава, набираючи воду у флягу. 

 — Не знаю. — спокійно сказав юнак, спостерігаючи як дівчина робе кілька ковтків джерельної води. — Ймовірно коли ти заснеш. Зазвичай такі істоти полюбляють труїти воду, і нападають на путніків коли ті вже її випили. 

 Дівчина поперхнулась, але було запізно: коліна підкосились, і Святослава рухнула на землю. Олек не довго думаючи теж впав на землю, наче теж отруївся: його здогадка виявилась вірною.Тепер треба було дочекатися, коли людожер з'явиться. 

 Чекати довелось не довго: темна істота зістрибнула з кам'яних глиб. Олек лежав не рухаючись, стискаючи бродекс та чекаючи, поки істота наблизиться ближче. 

 Туп. Туп. Туп. 

 Олек чув кожен крок велетенської істоти, як раптом вони затихли. Юнак напружився: людожер щось задумав. 

 — Я ж бачив, що ти не пив моєї води. — раптом заговорила істота. — Тоді чому ж ти тоді робиш вигляд, що теж заснув?

 Зрозумівши, що його хитрощі викрито, Олек підвівся та встав у бойову стійку, оцінюючи супротивника. 

 — А ти непогано володієш людською, людожере. 

 — То я не перший демон, з яким ти зустрівся? — здивувалась істота із вкритим кістяною лускою тулубом горили та рогатою мордою алігатора. — Невже ти той самий Відьмак?

 — Радше вільний дружинник. Найманець, якщо по простому. І мене попросили тебе вбити. 

 — Якщо я не перший демон, якого ти зустрів, то ти певно вже вбивав мені подібних. Тоді я не буду стримуватись. 

Людожер хлопнув в долоні, і земля, де щойно стояв Олек, провалилась на кілька метрів. Але Олек був швидшим: він почав рухатись ще коли демон лише починав плескати в долоні. Замахнувшись бродексом юнак різко скоротив дистанцію і наніс удар, цілячи Демону в шию. Але той просто підставив руку, вкриту кістяними накладками, і лезо бродекса відскочило, лиш пошкодивши кістяшку. Однак Олек був наче готовим до цього: він відстрибнув перш ніж чудовисько встигло схопити його та рубанув його по пальцям, відрубивши чудовиську мізинець. Людожер взревів від болю, але рана почала миттєво регенерувати. 

Втім Олек і не чекав поки демон відновиться: він кружляв навколо ухиляючись від ударів людожера та атакував сам, цілячи у слабкі місця. 

Взревівши, демон кинувся на Олека, але той стрибнув йому назустріч і підкатом проскочив у нього між ногами. Опинившись у демона за спиною, Олек рубанув його під коліном, перерубивши м'яз. Взревівши від болю, демон впав на коліно. Олек вже замахнувся для нового удару, як між ним та демоном з'явилась стіна із вогню.