Глава перша. Дивний юнак

Закутана у плащ фігура йшла нічним містечком під зливою, накинувши на себе каптур. Зупинившись під дверима таверни, фігура почекала мить і штовхнула двері.

  З таверни лунав галас: загартовані в боях вої боролись на руках, музика грав на кобзі, а один відчайдуха танцював гопака прямісінько на столі, заливаючись сміхом, у той час як офіціантки продирались крізь натовп, розносячи замовлення клієнтів, які переважно складались з алкоголльних напоїв. 

 Проігноривши вечорниці, фігура мовчки попрямувала до господара таверни, що з усмішкою спостерігав за п'янкою протираючи посуд ганчіркою.

 — Чим можу бути корисним, юна пані? — сказав господар, кинувши погляд на фігуру. — Бажаєте зупинитись у нашому місті?

 — Я шукаю де кого. — відповіла дівчина, скинувши з себе каптур. — Людина, на прізвисько Володар Блискавки. 

Галас миттєво вщух: усі замерли, уставившись на дівчину. 

 — А ти напевно славетна майстриня меча, Святослава. — пристав зі стільця найманець. — Я чекав на тебе. Знав, де ти шукатимеш чаклуна. 

Скинувши з себе плащ, дівчина схопилась за довгий вузький меч з витою гардою, однак найманець виявився хитріше і витягнув з під плаща споряджений і готовий до бою короткий арбалет: 

 — Спокійно. Я не збираюсь фехтувати з майстринею меча. Мені просто треба щоб ти відмовилась від своєї місії. 

 — Шановні! — гаркнув господар таверни, виклавши на барну стійку велику сокиру. — Негайно приберіть зброю, та вирішуйте свої справи де інде, інакше я викличу князівську варту!

 — Не гарячкуй, господарю. — найманець клацнув пальцями,  і вої що раніше галасувати відсунули келихи з алкоголем в сторону та взялися до зброї. — Чи ти думав, що я тут сам?

Наставивши на майстриню меча короткі арбалети, найманці повільно оточували її, як раптом двері у таверну відчинилися з ноги: у приміщення увірвався юнак з бойовим ножем. 

  — Агов, виблядки! Ми ще не закінчили! 

Кинувши погляд на юнака, ватажок найманців розреготався. 

 — Малий, тобі мало дісталось? Забирайся звідси, не до тебе зараз...

Найманець відволікся лише на мить. Але майстрині меча цієї миті вистачило: скоротивши дистанцію, вона полоснула його по руці. В наступну мить найманці вскинули свої арбалети, однак дівчина встигла перегорнути прямокутний стол на ребро: усі болти застрягли в дубових дошках. 

Тим часом юнак з ножем різко скоротив дистанцію до найближчого найманеця, цілячи ножем йому в горло. Однак найманець лише відмахнувся короткою сокирою: ухиляючись, юнак піднирнув під удар та полоснув ножем по корпусу, однак лезо лише зісковзнуло з кольчуги. Найманець криво всміхнувся та замахнувся сокирою знову, однак юнак врізався в нього усім своїм тілом та повалив на підлогу. Мить, і юнак вже сидить зверху занісши руку з ножем для смертельного удару. Певно, якби не товариші найманця, хлопчина таки б зарізав сокирника. Але удар п'яткою чобота в обличчя відкинув юнака на кілька метрів назад. Упавши, він спробував підвестися, але ноги підкосились. 

Раптом поруч з'явилась майстриня меча: схопивши юнака за руку, вона ривком здійняла його на ноги та кинулась бігти геть. Взревівши, найманці кинулись слід за ними: у дверях з'явилась пробка. А коли найманці все ж вирвались назовні, дівчини та парубка вже не було: вони розчинилися в темряві ночі. 

— Стій! Хто ти в біса така? — вилаявся юнак, коли дівчина затащила його у темний провулок. — Я майже вбив їх!

 — Це вони майже вбили тебе, та ледь не вколошлкали мене. Ти взагалі хоть чимось думав, коли поліз на озброєних до зубів найманців з одним лиш ножем? Що вони тобі взагалі зробили?

 — Що вони мені зробили? — юнак занурився у думки. — Та власне нічого. Але вони дошкуляли місцевим, і я втрутився. 

 — Зрозуміло. А тоді вони побили тебе?

 — Ні. Тоді втрутилась варта, і мене заарештували, а цих виблядків відпустили, бо в них є боярська грамота. То хто ти така?

 — Клич мене Святослава. 

 — Тоді ти зви мене Олек. Я так розумію, вони і тобі насолити встигли?

 — Радше навпаки. У мене є місія, у той час як їх місія — зупинити мене. 

 — То що плануєш робити далі?

 — Шукати Володара Блискавок. 

 — Володара Блискавок? — юнак напружився. — Нащо він тобі?

 — Існує прадавнє пророцтво, що Чорнобог прокинеться, та знищить світлих богів. Тих, хто прийме його він винагородить, а решту перетворе на рабів. Але пророк Веледуб дав інше пророцтво: володар Блискавки зможе...

 — Тпру! — потрусив головою Олек. — Веледуб? Пророцтва? Ти віриш у всю цю маячню?

 — Маячню?

  — Ніякий Веледуб не пророк. Дай здогадуюсь, це він сказав що шукати чаклуна варто у цих краях?

 — Так, але...

 — Він займався розвідкою при князівській дружині, звідти і знає про всі великі події, що грядуть. Але потім пішов на пенсію та став заробляти на хліб "пророцтвами". 

 — Говориш так, наче знав його вживу!

  — Бо так воно і є! Я служив при дворі, але потім дещо трапилось, і мене відіслали в цю глушину. Шукаєш Володара Блискавок? Я відведу тебе до нього. 

  — А ти знаєш де він?!

 — Так. 

 — Щось слабо віриться. — попри першу реакцію, дівчина швидко опанувала себе та спокійно зважила ситуацію: шанси на те, що юнак з яким вона знайома півгодини каже правду — близькі до нуля.  

  — Перун мені свідок!

 Щойно юнак сказав це, пролунав грім. Бог громовержець засвідчив слова Олека. 

 — Що ж, якщо сам Перун тобі вірить, то і я довірюсь тобі. Як не як, ти мене врятував. 

Юнак посміхнувся: та хто вірила у пророцтва, вірила і в подібні байки про "свідоцтва" та "клятви перед богами. Насправді ж за мить до того, як пролунав грім, Олек розгледів у небі розряд блискавки. 

 — Для початку треба знайти прихисток. — підсумував юнак, спостерігаючи за потоками води, що стікали по вулиці: злива неяк не вщухала. — Можем заночувати у моїх друзів. 

 — Коли ти сказав що ми можемо заночувати у твоїх друзів, я не думала що ми заночуємо у в'язниці у твоїх друзів вартових! — гнівно сказала дівчина, опинившись за гратами. — Як ти взагалі дійшов до цього?!