Відродження

Глава 2. Відродження

█████████████████████████

~ Мертвим каменем впасти від безсилля, для того, щоб знову відродитися. ~

_______________🌓_______________

☪❦➷
Самотня ніч, наповнена переживаннями за донечку. Нічні дзвінки до Андрія виявилися марними, він не брав слухавку, спав мабуть. Зато інші, до кого вдалось додзвонитися, вже не спали разом із мамою. Велися обговорення, що таке вже було: я не повернулася додому ночувати.

Хресна заспокоювала куму, що зі мною все добре, сама не будучи впевнена в цьому. Повідомлення: «Викликати міліцію?» цього разу було ні до чого, враховуючи те, що мій телефон лежав на столі. Спроби його розблокувати рівнялися спробам торкнутися до сонця й не згоріти. Всі лікарні й морги пройшли опитування, міліція була повідомлена, але цікавитися цим вони будуть тільки після третього дня пропажу.

Місяць вже дозволяв сонцю вийти на небо, а воно в свою чергу за вікном будило людей, й Андрія в тому числі. Побачивши гору пропущених від «тещі», передзвонив. Дізнавшись причину дзвінка, зразу ж зібрався і поїхав до неї додому. 

— Тань, заспокійся. — Андрій гладив її плечі. 

— Це я винувата! — сльози стікали з материнських очей.

— Ти ні в чому не винна, вона просто розбалуване дівчисько, яке не цінує того, що має, показуючи з себе щось цими ночівлями хтозна-де. — Хресна невитримала мовчки дивитися на понурення куми в депресію. 

— Ось побачиш, вона вернеться, вона ж тебе любить. — Андрій все таки пробував підбадьорити даму, що розклеїлась.

☪❦➷
Я розплющила очі, скануючи місце знаходження: схід сонця, колія, дерева, дерева і ще раз дерева. Розвернувши голову і глянувши назад, я побачила арку, в яку занурюється потяг, мене вона стовідсотково зіб'є, аж занадто низька, в мене немає вибору, секунда на настроювання і я пригаю.

Адреналін скаче в моїх жилах, допоки я не торкаюся землі. Біль захопив мою ногу, ту саму, в яку ще вчора занирнуло скло. Я піднімаюся після падіння, оглядаюся, а кінцевий погляд кидаю на арку і на картину, яка вимальовується за нею. Такої краси я ще в житті не бачила, мій мозок сам того не усвідомлюючи, пустив щелепу у вільне плавання.

У полі зору красувалися гори, ліс, водопад, хатини і небо, вільне душою і тілом, як самоучка-художниця, якій спало на думку перевести цю ліпоту на аркуш паперу. Вибрала безпечне місце, з якого мене не вижене потяг і взялася за роботу. Три години я вимальовувала кожну деталь, немов це щось надзвичайно важливе для мене, але так і є, авторка цих рядків задоволена своєю роботою.

Я хочу подалі від людей, тому направляюся в гори. Звучання природи так заспокоює, що й не треба моєї, як я вважала, життєво важливої безрадісної музики, тим паче, у мене ж є мій голос, радіо якого я залюбки би зараз включила. «Skald - Norðrljós» залунала в моєму виконанні, сподіваюся листки дерев не обрушаться на мене з гір, цього незрівнянного літа.

Спокій і тривожність тягало мене зі всіх сторін за рукава.

Хіба я щось змінила?

Що я відчуваю?

Хочу, щоб душевний біль через усіх, хто ображав мене, счез як вітер, якого зараз ніде не видно. Не дивлячись на те, що нікого поряд немає, мені так сумно. Самотність, ти ж так хотіла цього. Радій. — і посмішка засіяла на моєму обличчі, як вперше. 

В полі зору вимальовувалося найпрекрасніше, у що би я могла закохатися назавжди — ліс. Ці гілки так манили до себе, єдині кого я так хотіла обняти — це вони. Дерево — прекрасний співрозмовник, він не доведе мене до сліз, підкаже кружлянням листів, який варіант вибору буде кращим. Навіть коли Андрій ходив зі мною до Чорного лісу, точніше тільки до його початку, бо з нього, кажуть, не вибираються, він заворожено дивився, як я говорила з деревом, чи може я сама собі його погляд нафантазувала. Як би там не було, мені вже всеодно. Він більше ніхто. Як і всі живі люди, хороші і погані, що зустрічалися на моєму шляху. 

Ягоди — це просто надзвичайний сніданок, як і обід, вечеря й інша їжа для похудання, скажем так. Які ж вони красиві — вовчі ягоди, але тепер мені немає сенсу їсти їх, я ж втекла від усіх проблем. Майже. Пам'ять все ще відлунням не відпускає ті слова, які я чула за своє дитинство: скандали, сварки...

Ні, Карін, іди вперед...

Насолоджуйся видом зелені й не думай про погане...

Тепер лиш ти можеш собі допомогти. І не вздумай оглядатися назад, чуєш?

☪❦➷
— Вона жива. — Андрій все ще намагався вгамувати нерви «тещі» незрозумілими доводами.

— Ми не можемо знати точно! Вона могла все, що завгодно з собою зробити!

— Могла. Раніше, але не зараз. 

— Та що ти знаєш?!

— Найперше місце в списку, де вона може бути — це дах, останнє — ліс.

— Що за дах? Який ще ліс? Що ти несеш?

— Одне знаю достовірно — вона жива. 

Мамі не вкладалося це в голові, здається вона погано знала свою дитину, хоч Каріна і доводила їй не один раз, що вона не з простих людей, які кидаються словами, адже доводила їх проступками. Але віра відмовлялася займати своє місце в серці.

Страх.

Єдине, що затаїлося всередині хрупкої жінки.

Андрій знав куди тягнуло його дівчину весь час і вірші її говорили про бажані, але на той час нездійсненні мрії. Але він міг і помилятися, також він знав, що їй було страшно находитися одною в глибокій площі обгорнутою деревами. Нав'язливі думки тільки тепер почали гризти його питаннями: «А якщо з нею дійсно щось сталось? А раптом її викрали? А якщо вона зараз в серйозній небезпеці, погіршій чим ліс?»

Пройшло достатньо днів, щоб повідомити поліцію. Весь район стояв на вухах.