Втікаючи від долі

Глава 1. Втікаючи від долі

█████████████████████████

~ Там, де немає волі, немає і шляху. ~

___________🌑___________

Ні кава смачна не покращить ситуацію, ні алкоголь. Я вже втомилася бути сильною і терпіти все, що вириває частини мого мозгу в пошуках логічного виходу. Мої думки тепер грають проти мене, а я тільки охоче піддаюся їм, тому що чому ні? Хіба є можливість побачити причини боротьби за невідоме? Мабуть, але я давно вже "осліпла"...

Дні за днями йдуть, а настрій аури жахливої все не міняється. Ми з мамою останнім часом надто часто сваримось, щоб бачити іскорки сонця за вікном. Злість взяла своє, я знову зашпоталась об свої думки і впала в прірву крові. Лезо завжди було моїм виходом, але я на великий проміжок часу все ж змогла забути його, як рятівника. Шкода, що на сьогодні сил зробити це, не вистачило. Нові порізи — старий біль, старі думки — нові причини. Ніби ніч все зможе виправити... Сон — це всього лиш ілюзія, яка на ранок повертає всі скоєні вчинки на волю. Мій коханий гість, як завжди, завітав опівдні. Кава, обійми, поцілунки, посмішка ніби то вернулась, якби не КРАХ! Порізи! Андрій побачив їх, коли я підняла рукава, щоб помити руки. 

— Що це...? — його очі знову наповнилися злістю та розчаруванням.

— Пробач, я не витримала, старалась, але не витримала... — на моєму обличчі горіло співчуття.

— Ти ж пам'ятаєш наш договір? Я зараз іду і бичкую собі руку, а ти не втручаєшся. 

— Ні, Андрій, будь ласка, не роби цього! — кричала я йому вслід, стараючись зупинити.

Він взяв сигарету і вийшов на вулицю, тримаючи вхідні двері спиною. Мої старання їх відкрити були марними, хоч сили були й не на маленькому рівні. Через декілька секунд я визирнула у вікно, що вело прямісінько на сходи, на яких він сидів, вдивляючись у далечінь дерев, скурючи цигарку.

В його погляді можна було прочитати сюжет найтрагічного роману і це все через мене, через помилку, яку я знову витворила. Я старалася повернути його до тями вибаченнями, але це було безнадійно. Через деякий час він зайшов до хати, його настрій такий же понурий, як і з самого початку та на цьому душевне гризіння не закінчилося. З кімнати вийшла мама, запитуючи, що відбувається.

— Каріна! Ти хвора?! — недорозуміння перетворилося на шок, коли й вона побачила ці рани, — Ми ж домовилися, що ти більше не ріжешся! — початок істерики, та ще не відомо, її чи моєї...

— Це не я! 

— А хто? Я?!

— Це все нерви!

— То пий заспокійливе! 

Розмова не клеїлася, ставало все гірше та тільки но Андрій хотів втрутитись, аби все ж налагодити ситуацію, як я зірвалась, побігла в кімнату, схопила сумку, в якій був блокнот, пенал та сигарети і вже в сльозах, що самі лилися гарячим полум'ям по щоках, вибігла на вулицю. Незнаю, біг Андрій за мною, чи ні, але я гнала щосили, на волю, туди, де можна бути собою.

Тремтячі ноги під симфонію крику, вели мене на вокзал. Побачивши з моста потяг,  що зупинявся і розривав мої барабанні перетинки своїми різкими гальмами, я трохи заспокоїлась, адже він зовсім як я — їздить вперед-назад, втікаючи від долі, по колії, яку йому надали, що ж за несправедливість? Він теж має право вибору, але ж він — лише потяг, а я — звичайнісінька неповнолітня дівчинка...

Як тільки но я спустилася вниз, поближче до колії, мої нав'язливі думки знову постукали в крихку свідомість:

— Може зробити штучну смерть..? Або й справді пригнути в цей обрив загадкових рейсів...? Звичайно, шкода, що я більше не засну в обнімку з Джинсиком та Місакі, мої любі м'які іграшки, я скучатиму... Здається, ви одні мене розуміли своїм тихим мовчанням, яке наповнювало мою ніч. Але потяг — це один з найкращих варіантів, який може забрати мою душу звідси назавжди, чи тільки тіло, яким я буду не взмозі більше керувати... — транспорт вже рушав із місця, — Та все ж, треба спробувати... — я хотіла зробити той вирішальний крок, що змінить моє бачення про життя раз і назавжди, як ззаді хтось схопив мене за талію.

Я відчула знайомі парфуми, несвідомо обернувшись, побачила його — того, завдяки кому я зараз не лежу розкидана по кусочкам під вагою в тисячі тон.

— Максим..? — я не очікувала його тут побачити.

Точно, він ж мав зробити мені сюрприз своїм приїздом. 

— Не рада мене бачити..?

— Рада.

— Тоді де обіцяний політ в обійми? Що з настроєм? І чого ти стоїш так близько біля колії? — закидав він мене питаннями.

Моя відповідь була подана прижком на юнака з найніжнішими обіймами в світі. 

Чому він завжди рятує мене від необдуманих проступків, сам навіть не догадуючись про те, що я хочу скоїти? Часто надсилає мені повідомлення саме тоді, коли сльози навертаються на очі, щоб вкотре розірвати мене депресією на шматки. Ніби відчуває...

— Все добре? — він переймався не на жарт.

— Так. - посміхнулась я.

Звичайно добре. Я ж не можу сказати йому: "Знаєш, тут таке діло, мене вже все остаточно дістало, я би хотіла здохнути, розумієш? Ні? Тоді забудь..."

Хоча остання фраза була би дуже сумісна, враховуючи те, що я завжди витягую з себе саме її, після дивних, як ствердили б інші, сказаних слів комусь в адрес.

Закінчивши свої ніжності, ми пішли до лавочки, покурити. Не сказала б, що я притворялася, мій настрій і справді покращився з його приїздом. Я сумувала за ним, мабуть, саме його не вистачало. А можливо я занурилася у проблеми, які й проблемами не назвеш, забувши про таке миле та добре створіння, як Максим. 

Він повинен був відвести сумки до сестри, щоб не носитися з ними по цілому місту, запропонувавши пізніше зустрітись, щоб провести разом той час, який ми втратили, коли він був у Києві, але я відмовилася. Відмовилася чекати до "пізніше". Мені і так не було куди йти, додому я не хотіла, тому сказала, що піду з ним, знаючи, що у відповідь можу почути відмову, ніби: "Навіщо тобі суватися зі мною?".

Але ні, він погодився на такий зворот подій. Довелося їхати на тролейбусі бо сумки були тяжкі, а йти пішком — занадто прекрасне задоволення для сколіозу.

По дорозі на зупинку я мордувала його укусами, він напевно вже змучився терпіти це, але запам'ятай це відчуття, Максимку, бо хто зна, можливо ти їх відчуваєш в останнє. Це не означає, що я залишу тебе в спокої, ні, це означає, що можливо ми більше ніколи не побачимося...

Він різко розвернувся і схопивши мене за талію, підняв на руки, як наречену. 

— Догралася! — промовив він, — Тепер приготуйся до помсти! — з посмішкою він залоскотав мене ледь не до смерті. 

Я сміялася щиро, від душі, мені було так весело, так добре, я цінувала ці моменти, як ніколи. Думки зупиняли мене: "Навіщо тобі тікати від них всіх? Залишайся тут, адже вони не такі вже й погані люди!" Але ні! Якщо я так вирішила, значить так і буде. А навіщо? Дійсно... Мабуть вже навіть власні фантазії мене не переконають, тому що насправді — це все не казка, а випробовування долі, хоч і невелике, хоч і через ці дрібниці можна переступити, хоч і люди дійсно деколи бувають хороші, особливо тоді, коли я хочу все закінчити...

Світ ніби зупинився, до того моменту, як на зупинку не приїхав наш транспорт. Юнак заплатив за мене, адже кошти з собою взяти я не встигла. Зайнявши свої місця, Максим дістав із сумки навушники і простягнув мені одну половину. Всю дорогу ми слухали сумні та водночас такі рідні композиції, що занурювалися глибоко в душу, промовляючи десь там всередині мозгу одні й ті самі слова: "Може непотрібно цього робити? Ні! Потрібно!"

Максим притулився до мого плеча, погладжуючи мою долоню, а я вже і не пручалася, тільки насолоджувалася кожним дотиком, що дарує мені доля.

Ми починаємо цінувати тільки тоді, коли свідомо стоїмо за крок від втрати.

Сьогодні ти повинна провести цей день прекрасно!

Тому що він останній із твоїх днів.