Перший урок і сумні думки

       У класі було тихо. Всі сиділи мовчки, чекаючи на вчительку, коли раптом почався дощ. Єва подивилася у вікно. Вона довго сиділа, думаючи про Ілая, який не прийшов до школи, а... потім про життя, коли слова самі по собі зірвалися з вуст:

— Після сонячної погоди завжди буває дощ… Як після дощу — сонце.

— Ти маєш рацію, Єво! — до класу зайшла вчителька, тримаючи в руках шкільний журнал. Діти встали, щоб привітатися, але вона поспіхом махнула рукою:

— Сядьте, сядьте… Вітаю, мій улюблений клас! Новий шкільний рік я хочу почати з вас.

— Це як? — запитав сусід по парті Єви, чемно піднявши руку.

— Я хочу, щоб ви написали твір про те, як пройшло ваше літо. Чим ви займалися? Чого навчилися? Чи залишилися бешкетниками, якими були торік? — вона усміхнулась. — Не хвилюйтеся, я все одно вас люблю. Ви — мій найулюбленіший клас!

— Цього літа я…

— Миколко, опусти руку й помовчи, будь ласка… — зітхнула вчителька. — Розповідати не треба. Просто напишіть. Можна починати вже зараз. Прошу.

       Єва взяла ручку й, не задумуючись, почала писати. Слова самі народжувалися й падали на папір, ніби летіли прямо з серця. Вона нахилилася над зошитом і писала безупинно, не помічаючи часу. Отямилася тільки тоді, коли продзвенів дзвоник і вчителька сказала:

— Хто встиг — здайте зараз, а хто не встиг — принесіть на наступний урок.

       Єва подивилася на свій зошит. Твір був завершений. І між рядками чітко виднілися маленькі, круглі плямки від сліз.

«Я плакала. І це видно. Ну що ж…» — подумала вона й поклавши зошит на стіл учительки, тихо вийшла з класу.

       Вчителька, керуючись внутрішнім відчуттям, одразу взяла зошит і прочитала заголовок:

«Урок, що я засвоїла»