Історія про лісову німфу і принца Стефана, що спустився з зірки

       Дуже-дуже давно, коли струмки ще знали напам’ять казки світу, навіть забуті історії про зорі, в одному старому лісі жила німфа на ім’я Еліра. Ніхто вже не пам’ятав, коли вона народилася, настільки давно вона мешкала у лісі. Та всі знали дивовижну історію її кохання. Бо не щодня німфа закохується у принца — та ще й у якого!

       Еліра любила все живе. Вона лікувала поранених лісових тварин, розмовляла з мурахами, навчала птахів нових пісень і допомагала деревам дихати після бурі. Роботи в неї було безліч, а на відпочинок часу майже не лишалося. Але вона цього й не прагнула. Для неї щастям було бачити, як ліс продовжує жити: як струмки дзвенять по-своєму, риба плюскається у воді, пташки весело гомонять, а дерева розповідають байки.

       Аж поки… аж поки до лісу не прийшла людина. Еліра й раніше бачила людей. Вони їй подобалися. Але потім... Вона б і подумати не могла, що вони — такі шкідники. Через них ліс був засіяний кольоровими стрічками, від яких отруїлася не одна тварина. Декого з них німфа не змогла врятувати — як і пташенят, що заплуталися у прозорих сумках. Еліра не могла збагнути, як така тонка, майже невидима плівка може спричинити стільки лиха…

       Та Еліра б не була лісовою німфою, якби не знайшла виходу. Вночі, коли люди спали у своїх кумедних хатинках, вона крадькома пробиралася до них і навіювала страшні сни — сни, у яких горіли ліси, палали будинки, і навіть самі люди гинули. А стрічки й прозорі сумки сміялися і кружляли у полум’ї. Люди прокидалися в тривозі… Дехто з них забував сон і далі смітив, але були й інші — ті, що почали прибирати за собою, а потім поверталися у ліс, щоб прибрати за іншими.

       Це була її маленька перемога. Нарешті Еліра знову мала час вчити птахів нових пісень і… танцювати. На це давно не вистачало ані хвилини.

       Однієї ночі, танцюючи на галявині й дивлячись на небо, вона помітила, що одна зі зірок світиться особливо дивно. Німфа зупинилася. Зірка майже згасла. Вона знову почала танцювати — і помітила, як зоря ожила, засвітилася яскравіше.

       Відтоді Еліра щоночі приходила на галявину, щоб танцювати для тієї зірки. Їй подобалося, як вона сяє. Та однієї ночі, коли небо було особливо темним, зірка раптом спалахнула — й хтось упав просто на неї.

Цим кимось виявився юнак із золотавим волоссям, що світилося вночі, з доброю посмішкою та глибокими очима.

— Хто ти? — запитала німфа. За свій довгий вік вона бачила безліч див, але вперше була настільки здивована.

— Я — принц Стефан, — відповів він.

Німфі здалося, що вона почула спів сотні птахів водночас.

— А ти — Еліра, так? Я давно спостерігав за тобою... Але лише зараз наважився спуститися, аби познайомитися. Ти — прекрасна.

«Що? Про що він говорить?» — подумала вона. Принц трохи збентежив її.

Принц Стефан помітив, як варто їй було опустити очі — як одразу стихли дерева і замовк пугач.

«Вона не знає про свою красу?» — здивувався принц, милуючись німфою: срібне волосся, мов місячне світло, темні очі, як нічне листя, світла шкіра, як денні хмари, а серце... навіть на зірці він чув його пісню.

— Ти… упав з тієї зірки? — нарешті запитала Еліра. — Вона так яскраво світилася…

— Завдяки тобі… — принц повернувся до неба. — Тіанар давно згасла б, якби не твоя доброта і танці. Кожен твій рух наповнював її надією. А коли з’явився твій спів — вона засяяла. Я прокинувся... і побачив тебе... Я не стримався й спустився, щоб тебе побачити. Вибач, якщо налякав.

       Так почалася їхня дружба. Вночі вони разом ходили лісом, збираючи прозорі сумки, кольорові стрічки й пляшки, що блищали, немов кристали. Ближче до світанку Еліра засинала під деревами, а Стефан повертався на Тіанар — щоб знову повернутися ввечері.

       Ця неймовірна дружба тривала роками. Аж поки одного разу в лісі не з’явився вогонь, якого ніхто не кликав. Була велика пожежа, під час якої Еліра зникла, рятуючи тварин… Принц Стефан не міг повірити, що її більше немає. І відтоді щоночі спускається на землю, шукаючи її... та прибираючи сміття, залишене людьми.

       Мирон закінчив розповідати. Він довго сидів не рухаючись, а потім, переконавшись, що племінники сплять, тихо вийшов із намету.

«Це дуже сумна історія… — подумала Єва, витираючи сльозу. — Добре, що Микита заснув… Бідолашний дядечко. Тепер я знаю, як він втратив свою кохану...»