Страх Микити

       Було літо, але вночі в лісі ставало прохолодно. Єва з Микитою лежали в наметі під тонкою ковдрою, притулившись одне до одного, й слухали повчальну інформацію про те, що робити, якщо в лісі зустрінеш дикого кабана чи навіть ведмедя.

— Це дуже важливо знати, — сказав дядько Мирон, сидячи біля входу до намету й тримаючи в руках бейсбольну биту. — Бо ми — гості в домі лісу, а тут є свої правила.

       Микита затамував подих. А от Єва… Єва вже трохи втомилася. Вона б із задоволенням послухала історію про німфу. Або навіть знову — про пінгвіненя Луї.  Але дядько Мирон говорив далі — спокійно, без поспіху, з притаманною йому впевненістю:

— Якщо зустрінеш дикого кабана — перше, що треба пам’ятати: не тікай. Ніколи. Вони бігають швидше за нас і можуть сприйняти втечу як загрозу. Стій спокійно, не дивися йому просто в очі й повільно відходь назад.

— А якщо він побачить? — тихо прошепотів Микита, прикрившись ковдрою. Єва була впевнена, що брат у той момент уявив поряд справжнього дикого кабана.

«От фантазер…» — подумала Єва, забувши, що сама ще років три тому любила уявляти собі що завгодно.

— Якщо кабан тебе побачить, — продовжив Мирон тихим голосом, — не кричи й не махай руками. Зберігай спокій — так він зрозуміє, що ти не ворог. А якщо він поряд — залазь на дерево або камінь. Кабани не дуже люблять лазити.

— А в кущі ховатися можна? — спитала Єва, хоча вже знала відповідь. Вона просто мусила щось запитати — знала, як це важливо для дядечка, коли його слухають.

— Небажано. Особливо, якщо там поросята. Самка подумає, що ти загрожуєш її дітям.

       Микита виглянув з-під ковдри, а потім знову заховався. А дядько вже продовжував:

— А тепер — про ведмедя. По-перше: ніколи не тікай. Він не лише швидкий, а й може сприйняти втечу як виклик. Повільно відступай, не повертаючись до нього спиною. І теж — говори спокійно.

— Добре… А якщо він зовсім поруч? — прошепотіла Єва.

— Тоді можна підняти руки або розкрити куртку, щоб здаватися більшим. Але не кричи — це може злякати, і тоді ведмідь нападе. І ще — ніколи не підходь до ведмежати, навіть якщо воно саме. Мама завжди десь поблизу.

— А якщо напад неминучий? — почувся голос Микити з-під ковдри.

— Тоді треба знати різницю. Якщо ведмідь тільки погрожує — стій. Просто стій. А якщо вже нападає — лягай обличчям донизу, закрий голову руками й прикинься мертвим. Часто це рятує. Але якщо напад справжній — захищай голову й шию. Завжди.

— А-а-а! — несподівано закричав Микита.

— Що сталося?! — дядько Мирон у мить опинився біля племінника, стягнувши з нього ковдру. 

— Дядечку, — Єва підвела голову, — Микита просто уявив зустріч із ведмедем… У його уяві тебе вже не було — ти не залишився спокійним, і це розлютило ведмедя.

— Спокій, Микитко, — лагідно мовив дядько, вкриваючи хлопчика ковдрою, але так, щоб бачити його обличчя. — Спокій... А щодо вовків…

— Дядечку, — втрутилася Єва, — я хочу спокійно спати цієї ночі, не чуючи чиїхось криків... Може, все ж таки розкажеш нам історію про німфу?

— Так! — зрадів Микита. — І щоб там обов’язково був принц! Я хочу, щоб і я спокійно спав...

Дівчинка зиркнула на брата, але нічого не сказала. Тільки глянула на дядька з виразом: «Будь ласочка…»

— Е-е-е… добре. Отже, історія про лісову німфу й принца Стефана, що спустився з зірки...