Знову про зорі

       До пізнього вечора діти з дядечком збирали скло, назбиравши повну корзину пляшок з-під води, пива та вина. Знайшли ще кілька уламків, але їх забирав дядько Мирон, щоб племінники не поранилися.

Микиті здалося, що вони вже втретє проходять тією ж стежкою, тому він зупинився й запитав:

— Дядечку, а ми що, заблукали?

— Заблукали? Ні, чому ти так вирішив?

— Ми ходимо колами…

— Я теж це помітила, — додала Єва, ухиляючись від надокучливого комара.

— Вибачте, якщо вам так здалося, — промовив Мирон і дістав телефон. — Я відправив точку нашого табору собі на Ватсап… але, як бачите, зв’язку немає.

— І що тепер будемо робити? — у голосі Микити вже з’явився переляк.

— Не хвилюйся так, усе буде добре! — заспокоїла його Єва, обіймаючи. — Наш дядечко чудово читає по зірках, правда ж?

— Читаю по зірках… е-е-е, звісно! — посміхнувся Мирон. — Над нашим табором була Полярна зоря. А ще — Великий Віз. Пам’ятаєте, я вам показував?

— Це як сковорідка в небі! — радо вигукнув Микита.

— Саме так, — кивнув дядько. — Великий Віз — це частина сузір’я Великої Ведмедиці. Якщо провести пряму лінію через дві крайні зорі ковша — Дубге та Мерак — і продовжити її, то вона вкаже на Полярну зорю. А вона завжди світить на північ.

— Тобто… ми знайдемо шлях без телефону! — підсумувала Єва, розглядаючи небо. — Я знайшла Великий Віз!

— Єва, ти молодець! — підстрибнув від радості Микита. — Тепер залишилося знайти Полярну зорю. Дядечку, це вона?

— Ні, це супутник, а ось вона, — Мирон взяв руку хлопчика й повів у повітрі уявну лінію. — Добре... Тож ідемо — і вечеря нас чекатиме.

— І історія про лісову німфу?

— Й історія про лісову німфу, якщо бажаєш! — дядько Мирон посадив хлопчика собі на плечі й, тримаючи важку корзину в руках, рушив до табору. — Єво, не відставай! Або ж краще йди попереду — мені так спокійніше.

— Дякую, дядечку, але мені й тут добре, — відповіла Єва, усміхаючись. Їй подобалося, що дядько вміє і «філософствувати», і рятувати з незручних ситуацій.

«Незручні ситуації… Наша класна керівниця завжди потрапляє в незручні ситуації, тоді як дядечко… Ну, звісно, — це було б чудово! Дядечку Мирону вже давно пора створити власну сім’ю!» — думаючи про це, Єва мимоволі засміялася, порушивши тишу.

       Мирон із Микитою здивовано озирнулися, але нічого не сказали. А вже за кілька хвилин Микита тихенько прошепотів:

— Дівчата… Завжди думають про щось своє. Напевно, уявила, як з Ілаєм йде по цій стежині, а він рятує її від дикого кабана… Ой, дядечку, а якщо на нас нападе кабан?

— Цього не станеться.

— Але якщо все ж таки нападе? — Микита з острахом почав вглядатися у темряву лісу.

— Не хвилюйся, Микитко, цього не станеться. Але, — Мирон теж уважно подивився вперед, — якщо вже так трапиться, я щось обов’язково придумаю… Єво, можеш йти попереду? Єво?!

— Що? А-а, так… добре.

— Дівчата! — в один голос сказали дядько з племінником, важко зітхнувши.