Трохи про зорі і про вогонь

       Дядько Мирон привів дітей на невелику галявину, трохи нижче пагорба. Галявина була оточена високими соснами й дубами. У траві, поміж корінням, ховалися дрібні білі квіти, і нічого зайвого — немов хтось давно прибрав тут усе: гілля, бур’яни, навіть зайві звуки.

— Оце місце — ідеальне, — сказав дядько Мирон і, поставивши рюкзак на землю, почав розкладати намет. — Ліс захищає нас від вітру, струмок поруч, а вночі тут видно зорі, як на долоні.

— А зараз що видно? — запитав Микита, піднявши голову.

— Зараз — тільки небо, хмари й сонце, — відповів дядько, усміхаючись. — Але зірки нікуди не зникли. Вони — над нами постійно. Просто вдень ми не бачимо їх крізь сонячне світло.

— Отже, зорі — це... великі лампочки в небі, які загоряються вночі, бо не світить сонце? — уточнив Микита.

— Не зовсім лампочки, Микитко... — дядько знову усміхнувся, завершивши з наметом. — Зорі — це гігантські кулі розпеченого газу, здебільшого водню й гелію. Вони світять тому, що в їхніх надрах відбувається термоядерна реакція — коли атоми водню зливаються й утворюють гелій, виділяючи при цьому величезну кількість енергії. Ця енергія і є світло й тепло, яке ми бачимо.

— Дядечку, я не розумію...

— Е-е-е, так, любчику, отже, зорі...

— Зорі, як ти і сказав, Микито, — втрутилася Єва, добре розуміючи, що дядько знову заговорить розумними словами, і брат нічого не зрозуміє, — це ліхтарики — кулі, яким не потрібна електрика, щоб світитися. Вони самі виробляють світло.

— О-о-о!... А скільки часу вони можуть світитися?

— Деякі — мільйони років, інші — мільярди. Знаєш...

— Зорі дуже довго світяться, — знову втрутилася дівчинка, мовчки перепрошуючи дядька поглядом. — Ми з тобою ніколи не побачимо, як вони згаснуть.

— Але ж вони гаснуть! — не вгамовувався Микита. — Я бачив, як вони падають...

— Насправді, «падаючі зорі» — це не зорі, — відповів Мирон, не зважаючи на погляди Єви, які вона на нього кидала. — Це метеори — шматочки космічного пилу або каміння, які згоряють в атмосфері Землі. Вони встигають спалахнути лише на мить, але ми бачимо це як падіння. Красиво, правда? І не шкідливо — атмосфера нас добре захищає.

— Атмосфера... Єво, а коли підемо збирати гриби? — хлопчику набридло чути те, що він не розуміє.

Дівчинка усміхнулася братику, добре розуміючи, чому йому нудно, але щоб зробити приємно дядькові, запитала:

— А зорі впливають на погоду?

— Зорі — ні. Погоду створюють процеси в нашій атмосфері: повітряні маси, тиск, температура, вологість. Але Сонце, яке теж є зорею, — впливає. Його активність може викликати магнітні бурі, а ті — головний біль у людей, які чутливі до змін.

— Так, у татка часто болить голова... Отже, він чутливий до змін.

— І мама також! — додав хлопчик. — Я часто чув, як вона скаржилася на головний біль.

— Та то інше... Ну що ж, йдемо збирати гриби. Ти з нами, дядечку?

— Ні, ви йдіть, а я тим часом приготую картопляний суп і зроблю тости.

— О-о-о, смачно! Люблю твої тости! — Єва взяла кошик і, простягнувши братові руку, запропонувала підійти до дуба, під яким часто можна знайти білого гриба. Вона нахилилася над травою — і майже відразу ойкнула.

— Що трапилося? — не встигла дівчинка зрозуміти, чим порізала палець, як дядько вже був поруч із аптечкою в руках.

Попри біль Єва посміхнулася — Мирон смішно виглядав: у руках аптечка, на рукаві трава, на обличчі шмат глини, а на вусі повисла шкарлупа від картоплі.

«І коли він встиг так забруднитися?» — подумала вона, поки дядько оглядав палець.

— Рана неглибока, — сказав він, обробив палець антисептиком і наніс мазь, щоб швидше загоїлася. — До весілля загоїться.

— Ти також гадаєш, що вона вийде заміж за Ілая? — Микита дістав із кишені носовичок і, нахилившись над землею, підняв шматок скла. — Це скло від пляшки... Добре, що зайчик не поранив лапку. Це могло б скінчитися дуже погано!

— А добре, що я поранилася? — обурилася Єва, забувши за припущення про їхні з Ілаєм стосунки у далекому майбутньому.

— Єво, але ж ти сама плакала, коли побачила, як кіт порізав око, шукаючи їжу у смітнику! Не розумію, чому ти образилася — у зайчика ж немає дядечка з аптечкою... Завжди ти ображаєшся!

— Це я ображаюся? Це ти завжди на щось ображаєшся!

— Дітки, годі, не сваріться! — Мирон забрав носовичок зі склом і, поклавши його у кошик без грибів, сказав: — Давайте забудемо про гриби й суп. Перекусимо тостами — і підемо збирати скло.

— Щоб зайчик не поранився? — очі хлопчика засвітилися радістю й повагою до дядька. Микиті було вкрай важливо оберігати тварин, і те, що Мирон поділяв його думку, робило хлопчика по-справжньому щасливим.

— І щоб зайчик чи лисичка не поранилися, і для того, щоб не прийшов вогонь, якого ніхто не кликав.

— Це як?

— Бо скло, яке нашкодить зайчику, може спричинити пожежу, — сказала Єва, замотавши палець стрічкою. — Йдемо їсти тости, а потім пошукаємо скляні уламки в лісі. Яким безвідповідальним треба бути, щоб залишити в лісі скло! Микито, скляна пляшка або навіть її уламок може спрацювати, як лупа. Пам’ятаєш, ми з тобою дивилися відео, де бойскаут за допомогою окулярів розпалив вогнище?

— Пам’ятаю...

— Через покинуту пляшку в лісі може згоріти велика кількість дерев і загинути не один заєць!.. Коли сонячне світло потрапляє на опуклу поверхню скла, воно заломлюється і фокусується в одну точку — ніби маленький сонячний промінь, зібраний у пучок. Якщо під цей промінь потрапить суха трава, листя чи гілочка, вони можуть розжаритися, почати тліти, а потім — спалахнути. У лісі це дуже небезпечно, бо вогонь поширюється блискавично — особливо в спеку або вітряну погоду... Вибач, Микито, я захопилася.

— Єво...

— Що?

— Йдемо швидше їсти тости, — запропонував Микита. А в його очах були і смуток, і біль. Хоч він і був ще маленьким, та добре розумів: справжні біди починаються з людської байдужості.