Поїздка до лісу

       Це літо було особливим. Уперше Єва та її молодший брат Микита їхали в кемпінг не з батьками, а з дядьком Мироном — трохи дивакуватим бібліотекарем, який, здавалося, нічим не цікавився, окрім читання рідкісних книжок, підписки на закордонні журнали та походів у ліс. Ні Єва, ні Микита не любили читати, а от слухати цікаві історії — дуже навіть любили.

— Єво, як гадаєш, дядько Мирон розповість нам історію про лісову німфу? — запитав сестру шестирічний Микита.

— Лісових німф не існує, — відповіла дівчинка, вкладаючи братика у ліжко. — Як щодо історії про принца? Мені здається, дядько із задоволенням розповість її нам, поки смажитиме картоплю на вогні.

— Яка ще історія про принца? Фе-е! Це ти просто вже мрієш про хлопця... А німфи справді існують! — Микита ледь не заплакав, говорячи це.

— Добре-добре, вони існують... А тепер спи, завтра рано прокидатися!

— І відразу в ліс! Ми підемо збирати гриби, так?

— Так, звісно. А тепер — спи. — Єва поцілувала брата в носик і, вимкнувши світло, зачинила двері.

       Вона спустилася на кухню, взяла молоко з печивом і сіла на підвіконня. Їй подобалося дивитися на зорі й мріяти. А мріяла вона про різне: подорож за кордон, нову сукню, приватні заняття з верхової їзди… і про Ілая, звісно. Ілай — її однокласник, який користувався популярністю у школі. Це, щоправда, ніяк не впливало на його характер. Хлопець був дуже добрий і сором’язливий. Напевно, саме через це він спілкувався з усіма, окрім неї — і Єва ніяк не могла зрозуміти чому.

— Історія про принца і лісову німфу... — прошепотіла Єва, доїдаючи печиво й малюючи на вікні серце. — А школа буде через два місяці... Чи зможу я з ним заговорити?

       Наступного дня, ще зі сходом сонця, Єва з Микитою вже сиділи на задньому сидінні Рено Дастер, попиваючи какао.

— Було б краще випити кави, — пробурмотіла Єва, безупинно позіхаючи.

— Рекомендується пити каву не раніше чотирнадцяти років, Єво. Мама дозволяє тобі пити каву?

— Ой, дядечку, чотирнадцять чи дванадцять... є різниця?

Дядько Мирон поправив окуляри вільною рукою й глянув на племінницю через дзеркало заднього виду.

«Зараз почнеться...» — подумав Микита, дістаючи шоколадку.

— Микитко, багато шоколаду — шкідливо для зубів... А ти, Єво, мусиш знати: кава для тебе — шкідлива, особливо зараз. Твій організм ще росте, і кофеїн може заважати нормальному сну, роботі серця та навіть засвоєнню кальцію. Це не страшно для дорослого, але тобі ж лише дванадцять. Я обов’язково поговорю з мамою, щоб вона тобі більше не дозволяла пити каву.

— Дядьку!

— Не хвилюйся, люба, через два роки я власноруч зварю тобі справжню арабіку, і ми поговоримо про життя... Єва, кава — не для того, щоб «не хотілося спати». Вона — для того, щоб не хотілося жити без смаку до життя. А цей смак приходить пізніше — разом із першою книжкою, яка справді змінює тебе… разом із першою любов’ю, розчаруванням...

Єва закотила очі, але крадькома усміхнулася. Вона все ж таки любила, коли дядько починав «філософствувати», хоч і не зізнавалась у цьому нікому.

— А Єва вже закохана! Отже, їй можна пити каву? — запитав хлопчик, витираючи пальці вологою серветкою. Він любив їсти шоколад, але не любив бути липким.

— Не верзи дурниць! — обурилася Єва.

— Е-е-е, що ти таке говориш, Микитко?.. Ну, якщо чесно, коли я був у твоєму віці, Єво, я теж уперше закохався. Її звали Оксана. У неї було довге русяве волосся, голубі очі, як літнє небо, і...

Мирон раптово загальмував — просто перед машиною з’явився олень.

— На щастя, обійшлося, — видихнув він, обережно об’їжджаючи тварину. — Дітки, ми вже в лісі. Потім поговоримо. Я ніколи не мріяв стати вбивцею оленя чи кабана.