3.Фелікс. Співпадіння з минулого

Проїжджаючи архітектурний університет, я помітив знайомий силует дівчини. Вона щось дуже завзято розповідала друзям, які уважно слухали її історії. Це було помітно по їх зацікавленим обличчям.

Мені довелось зупинити свій чорний байк біля тротуару, щоб детальніше роздивитись красуню. Я згадав цю дивну незнайомку. Мені нещодавно довелось її зустріти та попросити виконати маленьке прохання.

Дівчина пригостила мене водою, а я у відповідь вирішив пожартувати над нею. Мені здавалось, що я повинен покращити її настрій, сподіваюсь вона оцінила мій жарт.

В багажнику мотоцикла обережно лежала книга з філософії, яку незнайомка забула на нашій першій зустрічі. Було не добре, якщо б я не повернув чужу річ, її власниці.

— Привіт, пам‘ятаєш мене ? — викрикую до дівчини.

Вона уважно розглядає мій вигляд та незадоволено відвертає обличчя. — Нічого собі, — думаю я.

Дівчина ні на секунду не зупиняється і прямує своєю дорогою, з гордо піднятою головою. Робить вигляд, ніби вперше мене бачить.

— Як тебе звуть ? Зажди, — намагаюсь наздогнати. Швиденько заводжу байк та під‘їжджаю ближче до не підступної кралі.

— Тобі яке діло ? — неочікувано запитує. — Ти занадто багато собі дозволяєш, — сердито підіймає брови.

Ніжний весняний макіяж, великі карі очі та густі брови, впевнений, що вона знає собі ціну. Довга червона сукня гарно підкреслює її витончену фігуру, а чорне волосся виблискує від променів сонця. Локони обережно прикривають її плечі та бюст.

В ту ж хвилину, я дістаю з багажу книгу, яка належить дівчині. Вона одразу округлює на мене свої очі та намагається її вхопити з моїх рук.

— Відай ! Що вона в тебе робить ? Чи ти крадій ? — незадоволено запитує.

— Ти зовсім неуважна, живеш в своїх думках, незвертаючи уваги на оточуючий світ, — говорю розумні слова, але незнайомка їх не оцінює.

— Поверни книгу, або в тебе будуть великі проблеми, — погрози з її пухких вуст, звучать зовсім несерйозно.

— Чому ти так негативно налаштована на нашу розмову ? — намагаюсь дізнатись в чому причина.

— Вважаєш, що твої дурні жарти, справді мають сенс на існування ? — ставить руки в боки.

— Образилась за смішну витівку ? — тобто вона не оцінила мої здібності і фантазію. — Хотів покращити твій настрій, що я поганого вчинив ?

— Мені не довподоби твої смішки, я серйозна дівчина, яка немає часу на пусті розмови, — оглядає мене. — поверни книгу, і ми нарешті закінчим нашу нецікаву розмову.

— Як тебе звуть ? — ігнорую її слова.

— Не скажу, — дивиться на свої високі підбори, і я розумію, що їй важко стояти.

— Якщо ти не повідомиш своє ім‘я, то книжка залишиться в мене. В ній до речі багато чого цікавого можна прочитати, і я не про сторінки з філософії. А саме, про смужки паперу, на яких ти записувала свої думки та таємниці, — підморгую. — я знайшов їх всередині книги.

Дівчина одразу змінюється в обличчі, її щоки червоніють, а впевнена усмішка зникає.

— Я Марго, — тихо промовляє. — сподіваюсь тепер ти виконаєш свою обіцянку.

— Яку обіцянку ? — ховаю книгу собі під шкіряну куртку. — Я Фелікс, — протягую руку, але дівчина робить крок назад.

— Навіщо збрехав ? — запитує.

— Мені не достатньо того, щоб почути твоє імʼя. Хочу познайомитись та дізнатись про тебе поближче. — хитра посмішка розтягується на моєму світлому обличчі.

— В нас сьогодні було свято в університеті, — нарешті починає розмову. — а зараз я йду додому і хочу повернутись вчасно.

Знову за своє. Не розумію, невже вона справді сильно образилася за мою необдуману витівку .

— Не хотів принести тобі незручності своїм вчинком, — дивлюсь на її тоненьку талію та плаття з вирізом на ніжці.

— Мої очі трішки вище, — уточнює. — якщо ти жалкуєш про свій жарт, то я тобі пробачу… Лише книгу поверни, — дивиться на мою чорну куртку.

— Я не просив в тебе пробачення, — ніяковію. — ти навчаєшся в цьому навчальному закладі ?

— Ні, просто прогулятися вирішила біля нього, — говорить сарказмом та пришвидшує крок. — ти скоріш за все про навчання ніколи не думав, — повертає обличчя в мою сторону. — по тобі і видно ! Не освічений хлопець !

— З чого такі висновки ? — здивовано запитую.

— Ти не розумієш, слово ні. І це велика проблема, скоріш за все твоїм вихованням ніхто не займався.

Ну звісно, ніхто. Окрім вчителів в дитячому будинку, які завзято намагались навʼязати свої правила та погляди на життя. Я виріс в сиротинці, і мріяв якомога скоріше отримати свободу.

— Не переймайся за моє виховання, — зупиняюсь на дорозі. — насправді я дуже наполегливий, і завжди досягаю своїх цілей. — натякаю на продовження знайомства.

— А я самовпевнена відмінниця, яку не цікавлять ненадійні хлопці, — кліпає очима.

— Повірь мені, надійнішого парубка за мене, ти ще ніколи не зустрічала, — зухвало відповідаю. — і навряд чи коли зустрінеш.

— Сумніваюсь, — підходить ближче, щоб забрати книгу.

— Залиш мені номер свій, я обов’язково наберу, — з надією в голосі прошу.

— Якщо ти насправді наполегливий, то знайдеш мій номер, без зайвих зусиль. — відповідає з викликом в голосі.

Марго підходить до мене, щоб забрати річ, яка належить їй. Нахиляється, і через невеличкий вітер її волосся підіймається в різні сторони.

Мою увагу одразу привертає ланцюжок на її шиї. Перед очима зʼявляються спогади з минулого.

Я в останнє бачив свого тата, коли мені було десять років. На той час, він заробляв великі кошти, за перемоги в гонках в закритому клубі. Перед своїм останнім святковим заїздом, він вирішив придбати дорогий подарунок для моєї матері. Для батька була важлива моя думка, щодо сюрпризу і перед тим, як він мав їхати до клубу. Він посміхнувся, поцілував мене в щічку, ніби відчував, що бачить свого сина в останній раз і показав мені золотий ланцюжок.

Я підстрибнув від радості, адже був впевнений, що мамі сподобається дорога прикраса.

І ось зараз, я дивлюся на Марго і не можу повірити, своїм очам. Хоча моменти з дитинства, почали зникати з моєї  памʼяті. Але я добре памʼятаю, саме той подарунок який придбав мій тато. І він зараз знаходиться на шиї у моєї нової знайомої.