1.Марго. Неочікуване знайомство

Теплий весняний день. Сонце виглядає поміж хмар, даруючи світлу надію на довгоочікувані канікули.

Перший рік навчання в архітектурному університеті, промайнув ніби лічені секунди. На мить здалось, що я ледве встигла кліптнути очима, як вже завершення першого курсу. Моя плідна робота та старанне навчання, допомогли досягти найзаповітнішої мрії. І ось тепер я студентка найпрестижнішого вищого закладу столиці.

Вітерець розвіває мою білу сорочку, а тоненька футболка ледве виглядає з під верхнього одягу.

— Занадто жарко… — ледве промовляю, тримаючи в правій руці книгу з філософії.

Можливо для когось цей предмет виявиться нудним, але точно не для мене.

З дитинства батьки мене навчали скромності та елегантності. Тримаючи кожен мій вибір під наглядом…

Можливо через те що я єдина донька в сімʼї, вони намагались виховати з мене примірну дівчину.

Насправді, в них це добре вийшло… Мене ніколи не цікавили гучні вечірки, шумні прогулянки з друзями та сміливі зізнання в коханні.

Я прагнула до чогось вищого та маштабнішого, мріяла здобути гарну професію та ніколи не зіпсувати світлі надії батьків.

Сьогодні в нас остання репетиція перед концертом, на якому я планую приймати участь. На моїй тендітній спині обережно вмостився світлий чехол з скрипкою, але як же він сильно додає мені спекотності.

Тож не витримую спраги, і дістаю з маленькою дівочої сумочки, пляшку прохолодної води, паралельно ставлю книгу на перила моста, який веде до іншого боку дороги.

— Пощастило, що хоча б мінералка прохолодна. — починаю жадібно пити.

Гучний шум мотоцикла привертає мою увагу і я спрямовую свій погляд вдалечінь.

Через секунду байк опиняється біля мене. Я помічаю хлопця в темному шлемі, одягненого в чорну шкіряну куртку. Він підʼїджає близько до мене, а я від неочікуваності починаю соромитись.

— Дай попити, — обережно знімає шлем.

Молодий хлопець, з темно каштановим волоссям витрящається в мої очі та простягає руку.

— Пробач, що ? — намагаюсь зрозуміти його прохання.

Він незрозуміло гойдає головою та починає нахабно посміхатись. Його хитра усмішка розливається по всьому білосніжному обличчі.

— Прошу води, — голос мужній з нотками сміливості та зухвалості. — Ти тримаєш пляшку з водою, невже не поділишся ?

На хвилину завмирає в очікуванні.

— Тримай ! — слухняно протягую мінералку.

І чого б це я така покірна та слухаюсь хлопця, якого взагалі бачу перший раз в житті… Хоча, не помічаю в цьому нічого поганого. Допоможу людині, і поспішу до університету.

— Ти місцева ? — робить глибокий видох повітря. Як наче він декілька днів води в очі не бачив.

— Місцева. — відрізаю.

Немає в мене настрою спілкуватись з байкером, в голову напекло, чехол від скрипки заважає, а в очах взагалі темніє від жаркого повітря.

— Хмм, це що в тебе ? — навіть музичний інструмент помітив. — ой, ой.. Не солодко.

— Що ? — здивовано вигукую.

Хлопець нахиляється ближче до мого обличчя, і його темне волосся розвіює легкий вітерець.

— Ти влипла… Поліція шукає дівчину, яка вкрала дорогий музичний інструмент. В тебе скрипка чи гітара ? — оглядається навкруги.

— Скрипка, — чекаю на продовження його розмови.

— Ну все ! Брюнетка з скрипкою… Ось побачиш до тебе через декілька хвилин підʼїде поліція, адже будуть вправі вважати підозрюваною особою.

— Що ти несеш ? Я примірна відмінниця, яка з дитинства займається музикою. Я б ніколи в житті, не вчинила б брудну справу.

— Скрипка дорога… З музею, будь обережна. — розганяється та їде геть.

Я повертаюсь, щоб запам’ятати номера його транспорту, але їх дуже погано видно..

— Невже справді ? — здається, починаю вірити в ту нісенітницю про яку він мені розповів. — Отакої…

Яке ж в мене було здивування, коли проминуло 5 хвилин, і перед моїм носом зʼявився автомобіль поліції. Почала ввдавати вигляд, що їх не помічаю.

Але коли відчинилось вікно, і з нього визирнув дорослий сивий чоловік, я в тратила весь дар мови.

— Добрий день. В нас до вас питання…

А я стою мов реальне вчинила злочин. І що ж за день у мене сьогодні такий?

— Нічого не знаю, я до цього не причетна. Дивне співпадіння і все, — починає кривити брови та чухати потилицю.

Ось воно, справжнє здивування на обличчі.

— Дівчино, чи не бачили ви хлопця на чорному мотоциклі ? Повинен був проїздити саме цією дорогою.

Тобто ? Той парубок надурив мене ? А насправді шукають його… Він хотів прикрити себе, моїми тоненькими плечами.

— Бачила ! — викрикую, що водій аж підстрибує від неочікуваності.

Я детально пояснюю маршрут знахабнілого вискочки, який рішив влаштувати мені розіграш.

Сподіваюсь я більше в житті його ніколи не зустріну.

***

На репетиції все валиться із рук, перед очима холодний погляд незнайомця, який навмисно вирішив пожартувати надімною. Настрій ніякий, не враховуючи те, що сьогодні остання репетиція, а через декілька днів початок канікул.

— Ти якась розгублена, — подруга помічає мої сумні очі. — щось трапилось чи що? Ти навіть на себе не схожа. Погляд льодяний, рухи сонні. Марго, признавайся.

Анфіса моя найкраща подруга, і це єдине людина яка здатна розділити наші спільні інтереси. Наша дружба розпочалась ще з раннього дитинства, коли вона вперше заглянула в двері дитячого садочку. Весела, говірка, але доволі стримана. Вона намагається бути в усьому найкращою, для неї головне перемога, участь її зовсім не цікавить.

Подруга з доволі забезпеченої сім’ї, її батьки власники велетенського торгового центру. Здавалось, що вона зовсім не відповідає своєму яскравому зовнішньому вигляду - жовтогаряче волосся та довгі стрілки, які прикрашають її круглі зелені очі. І насправді, образ зовсім не схожий з описом її студентської діяльності, чи можливо мені так здається ?

— Сьогодні Віктор запросив мене на побачення, — одягає фіолетовий обруч на голову — я хочу погодитись. Тим паче, в книжному клубі я давно не була.