8.1

Іван

Я думав, що впораюся сам.

Ну, гаразд, не думав, а вперто намагався довести це собі.

Ніка пішла, грюкнувши дверима, і в квартирі стало занадто тихо. Я полежав ще трохи, тупо дивлячись у стелю, поки нарешті не вирішив, що пора вставати.

Спершу спробував сісти, опираючись на ліву руку, бо права — перебинтована й ниє від кожного руху. Але вже за секунду я зігнувся від гострого болю.

Клятий перелом.

Глибокий вдих.

Ще одна спроба.

На цей раз вийшло, хоча навіть це зайняло більше часу, ніж я готовий визнати.

Ну, гаразд. Це не страшно. Я ж дорослий чоловік, блін, мені не потрібна ніяка допомога.

Я зробив різкий рух, щоб підтягнутися вище… і гіпсована нога зісковзнула з ліжка, вдарившись об край тумбочки.

Чорт!

Я зціпив зуби, щоб не заскиглити, і вперто взявся за візок, що стояв поруч.

Мені треба в туалет.

Звучить як найлегша річ у світі, правда?

Ні.

Бо коли одна рука фактично неробоча, а одна нога закрита гіпсом — зробити навіть один єдиний крок без опори здається майже неможливим.

Я спробував підтягнутися, щоб пересунутися на візок, але замість цього втратив рівновагу і майже впав, зачепивши ліктем чашку з учорашнім чаєм.

Чашка впала на підлогу й розлетілася на друзки.

Я важко дихав, тримаючись за підлокітник візка.

Гаразд.

Нічого страшного.

Я це приберу.

Я спустився нижче, щоб дістати уламки, але коли пальці стиснули керамічний осколок, різкий біль пронісся по всій правій руці.

Я глухо вилаявся.

Глибокий вдих.

Руки трусилися від напруження.

Я спробував знову, але рука здригнулася, і уламок розрізав палець.

Чорт.

Я втупився в нього, дивлячись, як на шкірі з’явилася тонка червона смужка.

Прокляття.

Я опустив голову на руки й стиснув повіки.

Було гидко.

Було важко.

Було злісно до чортів.

Бо я, біс його забирай, ніколи не залежав від інших.

Я не хотів бути слабким.

Не хотів виглядати безпомічним.

І тепер мені треба або забрати гордість у кулак і визнати, що я не впораюся сам, або…

Я важко видихнув і просто мовчки сидів.

Чекаючи, що вона повернеться.