Розділ 5. Біля підніжжя гори

Гора Мірей з’явилася перед ними раптово.

Ще кілька хвилин тому шлях ішов поміж кам’янистих пагорбів, а потім вони піднялися на черговий схил — і всі мимоволі зупинилися.

Мірей височіла попереду, прорізаючи хмари. Її вершини губилися десь у сірому небі, а стрімкі скелі здавалися стіною, що відгороджувала цілий край від решти світу. На такій відстані гора виглядала майже неприродно великою.

Флінт перевів погляд на Райана.

— Ну що, Райане, готовий?

Той невесело глянув на нього.

— А в мене є вибір, пацан?

— Завжди є.

— Тоді я обираю не йти.

— Пізно.

Райан фиркнув і рушив униз першим.

До підніжжя вони дісталися ближче до полудня. Саме там і почалася перша проблема.

Входу не було.

Перед ними тягнулася суцільна кам’яна стіна без воріт, дверей чи навіть натяку на прохід.

— Ти ж тут уже був, — сказав Флінт.

— Десять років тому.

— Гора за цей час переїхала?

Райан кинув на нього похмурий погляд.

— Продовжуй, пацан. Може, я передумаю й сам здамся гномам.

Вони розійшлися вздовж скелі, шукаючи хоч якусь зачіпку. Райан намагався пригадати дорогу, час від часу зупинявся, вдивлявся в камінь, лаявся й ішов далі.

Минали години.

Ломі переважно сиділа на плечі Мірель, час від часу здіймалася в повітря, щоб оглянути скелі згори. В якийсь момент вона зависла, піднявши голову до вершини Мірея.

Довго дивилася туди, де гора губилася серед хмар.

— Щось бачиш? — запитала Мірель.

Ломі здригнулася й опустила погляд.

— Ні.

Вона повернулася на її плече, наче нічого не сталося.

До вечора навіть Райан почав втрачати терпіння.

— Я точно пам’ятаю, що вхід був десь тут.

— Дуже корисно, — відповів Флінт.

— Я тебе зараз…

— Тихо, — перебив Деміан.

Він дивився трохи вбік.

Неподалік від скелі стояв гном.

Невисокий, кремезний, із густою темною бородою. За спиною висіла кирка, а одяг був укритий кам’яним пилом.

Деміан першим підійшов до нього.

— Нам потрібно до Мірея.

Гном окинув їх поглядом.

— Навіщо?

— У мене тут замовлення.

— Яке?

Деміан на секунду затримався.

— Особисте.

Гном уже хотів щось відповісти, але його погляд ковзнув по інших і зупинився на Райані.

Він мовчав кілька секунд.

Райан теж.

— Щось не так? — запитав Флінт.

— Ідіть за мною, — лише сказав гном.

Він повів їх уздовж скелі. За кілька хвилин зупинився біля звичайної кам’яної стіни й тихо промовив кілька слів незнайомою мовою.

Камінь здригнувся.

По скелі пробігла тонка тріщина, а потім ціла частина стіни повільно відступила всередину, відкриваючи широкий прохід.

Флінт присвиснув.

— А я вже думав, Райан нас не туди привів.

— Я тебе ще можу залишити зовні.

За дверима починався величезний кам’яний коридор. Уздовж стін стояли статуї гномів — одна тримала меч, друга кирку, третя молот, четверта щит. Кожна була в кілька разів вища за справжнього гнома.

Флінт задер голову.

— А вони люблять себе.

— Ти ще нічого не бачив, пацан.

Вони пройшли лише кілька десятків метрів, коли попереду почулися кроки.

Із бічних проходів одночасно вийшли озброєні гноми.

Мечі.

Сокири.

Арбалети.

За кілька секунд їх оточили.

Флінт інстинктивно потягнувся до зброї. Райан зробив те саме.

Гном, який привів їх сюди, відійшов убік.

— Якого біса? — Райан глянув на нього.

Один із вартових ступив уперед.

— Схопити їх.

— Спробуй, — кинув Райан.

Мірель різко стала між ним і гномами.

— Давайте все владнаємо мирно.

— Мірель…

— Флінте.

Вона подивилася на нього так, що він повільно прибрав руку від зброї.

Райан ще кілька секунд стояв напружено, а потім вилаявся й теж здався.

Кайдани отримали всі.

Навіть Ломі.

Двоє гномів довго міркували, що робити з феєю, яка була завбільшки з долоню, а потім просто посадили її в невелику металеву клітку.

Ломі схопилася за прути.

— Ви серйозно?!

Деміан був не менш обурений.

— Я прийшов сюди виконати замовлення.

— З’ясуємо.

— Ви хоча б знаєте, хто я?

— Ні.

— Тоді…

— Деміане, — зітхнув Флінт. — Думаю, зараз їм байдуже.

Їх відвели до камер.

Щойно двері зачинилися, Райан сів на кам’яну лаву й сперся спиною об стіну.

— Знайоме місце.

Флінт повільно повернувся до нього.

— Ти вже сидів у цій камері?

— Не в цій.

— Це мало мене заспокоїти?

Незабаром прийшов один із гномів.

— Десять років тому цей чоловік, — він указав на Райана, — викрав із Мірея зброю. Після цього йому назавжди заборонили повертатися.

Мірель глянула на Райана.

— Це ми знаємо.

— Усі, хто приходить із ним, вважаються його спільниками, доки не буде доведено протилежне.

Райан навіть не спробував заперечити.

— Ну, звучить справедливо.

Флінт повернувся до нього.

— Ти це зараз серйозно?

— А що мені сказати? Кинджал я справді вкрав.

Приблизно через чотири години двері знову відчинилися.

На порозі стояв вартовий.

— Дівка, фея, пацан і ти, мужик. Ви зі мною.

Мірель насупилася.

Ломі просунула голову між прутами.

— А можна хоча б по іменах?

— Ні.

Вартовий указав на Деміана.

Райан залишився сидіти.

— А я?

— Ти залишаєшся.

— Чому?

— Бо ти єдиний тут винен на сто відсотків.

Райан задумався.

— Тут теж не посперечаєшся.

Флінта, Мірель, Деміана й Ломі повели далі вглиб Мірея.

І чим далі вони йшли, тим сильніше змінювалася гора.

Прості кам’яні коридори поступово поступилися місцем широким галереям. На стінах з’явилося біле золото, різьблення й складні металеві візерунки. Нарешті перед ними відчинилися величезні двері.

За ними лежала кругла зала.

Флінт мимоволі зупинився.

Високі колони з білого золота підіймалися до самої стелі, а стеля…