Розділ 4. Місто мертвих

Мірель прокинулася першою.

Не від сонця, не від голосів у таборі й навіть не від ранкового холоду.

Від запаху.

Вона повільно розплющила очі й кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, що саме так нестерпно тхне поруч.

Потім повернула голову.

Ломі спала біля неї, згорнувшись просто на складеному плащі, й хропіла так голосно, що Мірель спершу навіть не повірила, що цей звук може видавати створіння завбільшки з долоню.

До всього від феї добряче тхнуло вчорашнім елем.

— Ломі.

Жодної реакції.

— Ломі, прокидайся.

Фея щось пробурмотіла й перевернулася на інший бік.

Мірель нахилилася ближче.

— Вставай.

Ломі нарешті розплющила одне око.

— А-а-а… що?.. А, це ти, Міра… Чого так рано?

— Нам пора збиратися.

Ломі застогнала й схопилася за голову.

— Спочатку треба похмелитися. Голова болить.

Мірель підвелася й почала складати речі.

— Вставай, або поїдемо без тебе.

Це подіяло.

Ломі сіла, розпатлана й явно незадоволена життям, озирнулася навколо й раптом помітила неподалік кухоль.

Підлетіла до нього, обхопила обома руками й почала пити.

Мірель кілька секунд мовчки за цим спостерігала.

— Ти ж сказала похмелитися, а не нажратися знову.

Ломі відірвалася від кухля.

— Так а я що роблю?

Мірель лише похитала головою.

Коли вони вибралися з табору, Флінт і Райан уже чекали біля коней.

— Ну що, прокинулися? — усміхнувся Райан.

Ломі підлетіла ближче.

— Так. Голова вже не болить, не переживай, старий.

Райан розсміявся.

— От і добре.

Цього разу дорога була напрочуд спокійною.

Ніхто не намагався їх пограбувати, викрасти чи вбити. Не було пасток, погонь і людей, яким раптом знадобився кинджал Флінта.

За кілька годин попереду з’явилися міські стіни.

Місто було невеликим. Досить охайним, навіть затишним. За воротами вирувало звичайне життя: торговці сперечалися з покупцями, діти бігали між будинками, з відкритих вікон долинали голоси.

Вони залишили коней у стайні й насамперед вирушили шукати таверну.

Ще одну ніч у лісі нікому не хотілося.

Господар зустрів їх біля стійки.

— Ласкаво просимо до Еффігії. Міста мертвих.

Флінт зупинився.

— Мертвих?

Обличчя чоловіка на мить змінилося.

— Та не звертайте уваги. Це я так…

Він швидко змінив тему.

— Чого бажаєте?

— Три кімнати на одну ніч, — відповів Флінт.

— Три золотих.

Флінт заплатив.

Нагорі вони розділилися. Райан забрав одну кімнату, Флінт — другу, а Мірель разом із Ломі розмістилися в третій.

За кілька хвилин Райан постукав спочатку до Мірель, потім до Флінта.

— Я трохи пройдуся містом, — сказав він. — Ви поки поповніть припаси. Зустрінемося пізніше.

На тому й розійшлися.

Флінт, Мірель і Ломі вирушили до торгових рядів.

Еффігія вдень зовсім не скидалася на місце, яке заслуговувало назву Міста мертвих.

Люди сміялися, торгувалися, сперечалися. Пахло свіжим хлібом, спеціями й смаженим м’ясом.

Біля одного з прилавків Мірель раптом зупинилася.

Серед прикрас лежав невеликий підвіс із синім каменем.

Сапфір.

Вона затримала на ньому погляд трохи довше, ніж на інших речах.

Ломі це помітила.

— Подобається?

Мірель усміхнулася.

— Так.

Ломі оцінила прикрасу й одразу махнула рукою.

— Та ну її нафіг. Давай краще вип’ємо.

Мірель пирхнула.

— Ти постійно п’єш.

— А що мені ще робити?

Мірель нічого не відповіла й пішла далі.

Флінт ще раз глянув на підвіс.

Почекав, поки Мірель відійде.

А потім повернувся до торговця.

Через кілька хвилин він наздогнав їх.

Ломі одразу примружилася.

— Рудий, ти де був?

Флінт скривився.

— Не називай мене так.

— Ну добре. Флінте, ти де був?

— Та так. Нічого особливого.

Ломі усміхнулася, але нічого не сказала.

Вони продовжили покупки й невдовзі натрапили на Райана.

Флінт підняв руку.

— Де ти був?

— Трохи грошенят заробив.

Райан швидко озирнувся назад.

— А тепер біжимо.

— Що?

За рогом з’явився натовп розлючених чоловіків.

— Ось він!

— Стій!

Райан рвонув у провулок.

— Райане! — крикнув Флінт, кидаючись слідом.

Усі четверо сховалися між будинками.

Крики наближалися.

Флінт важко видихнув.

— І як же ти заробив?

Райан притулився спиною до стіни.

— Обіграв оцих у карти.

Флінт кивнув.

— А-а-а. Ну тепер зрозуміло.

— Флінте, ну а що? Я ж у них нічого не вкрав. Я виграв. А те, що вони не вміють програвати, — це їхня проблема.

Ломі тихо засміялася.

Вони перечекали, поки натовп пройде далі, й повернулися до таверни.

Біля стійки стояв чоловік, якого ніхто з них раніше не бачив.

Чорне волосся різко контрастувало з темно-червоним вбранням. Одяг був дорогим, вишуканим, майже занадто елегантним для звичайного мандрівника.

Побачивши Флінта, незнайомець підійшов ближче.

— Перепрошую, ви Флінт?

Той насторожився.

— Так. Ви щось хотіли?

— Так. Мені потрібен супровід. Я прямую до гномів.

Ломі одразу втрутилася:

— О, який збіг. Ми теж туди йдемо.

Чоловік перевів погляд на неї, а потім знову на Флінта.

— Чи можу я приєднатися до вас?

Флінт кілька секунд мовчав.

— Ви навіть не назвалися.

Незнайомець ледь усміхнувся.

— Ох, пробачте. Де мої манери? Я Деміан.

Флінт уважно подивився на нього.

— Ні.

Деміан злегка підняв брову.

— Та нехай іде, — втрутився Райан. — У компанії веселіше.

Він нахилився до Флінта й показав пальцями характерний жест.

— Та ще й грошенят заробимо.

— Я можу заплатити сто золотих, — сказав Деміан.

Райан уже відкрив рот.

— Або тисячу.

Райан негайно штовхнув Флінта ліктем у бік.

— Флінте, погоджуйся.