Розділ 3. Фея

Ранок зустрів Флінта дощем.

Краплі тихо стукали по шибці, а за вікном усе потонуло в сірій пелені. Десь унизу вже чувся дзенькіт посуду та приглушені голоси ранніх відвідувачів таверни.

Флінт розплющив очі й повернув голову.

Мірель усе ще спала.

Її біле волосся розсипалося по подушці, а сама вона, здавалося, зовсім не збиралася прокидатися.

Флінт перевів погляд на кухоль із водою.

Після вчорашнього рука майже сама потягнулася до нього.

Він усміхнувся.

— Ні. Я ж обіцяв.

Флінт нахилився до Мірель і легко поцілував її в губи.

Вона здригнулася й одразу розплющила очі.

Кілька секунд Мірель просто дивилася на нього, ніби ще не до кінця зрозуміла, прокинулася чи ні.

— Що ти робиш?

— Буджу тебе.

— Так?

— А що? Ти ж сказала більше тебе не обливати.

Мірель мовчки дивилася на нього.

— Ну, якщо хочеш, можемо й до кухля повернутися.

— Не треба, — швидко відповіла вона.

Її щоки почервоніли.

Флінт ледь усміхнувся.

— Тоді збирайся. А я поки коней підготую.

Він підвівся, одягнувся й вийшов за двері.

У кімнаті знову стало тихо.

Мірель ще деякий час сиділа на ліжку, дивлячись на зачинені двері.

Потім повільно торкнулася пальцями своїх губ.

Вона все ще відчувала на них поцілунок Флінта.

І мимоволі усміхнулася.

Коли Мірель спустилася до стайні, Райан і Флінт уже чекали на неї. Коні були осідлані, припаси закріплені.

— Ну що, готова? — гукнув Райан.

— Готова.

Мірель підійшла до свого коня й піднялася в сідло.

Флінт глянув на неї.

Їхні погляди зустрілися.

Мірель одразу відвела очі.

— Ну, якщо всі готові, рушаймо, — сказав Райан.

Вони залишили таверну й повернули на дорогу, що вела на схід.

Цього разу шлях дивував своєю спокійністю.

Ніхто не кликав на допомогу біля узбіччя. Ніхто не заманював їх у ліс. Не було ні розбійників, ні пасток, ні людей із підозріло дорогими протезами.

Просто дорога.

Після вчорашнього Флінт навіть не знав, радіти цьому чи чекати, коли щось знову піде не так.

Дощ поступово стих. У повітрі залишився запах мокрого листя й сирої землі, а з гілок ще зрідка падали важкі краплі.

Їхали неспішно.

Розмова сама собою перейшла на минулі пригоди. Райан згадував свої подорожі, старанно оминаючи подробиці про те, скільки з них закінчилися пограбуваннями. Флінт час від часу ловив його на цьому, а Мірель слухала їх обох, іноді сміялася, іноді лише хитала головою.

Особливо коли чергова історія Райана починалася словами:

— Коротше, усе було під контролем…

Бо дуже швидко ставало зрозуміло, що під контролем там не було нічого.

Так минуло ще кілька годин.

Дорога дедалі глибше заходила між деревами, коли Флінт раптом натягнув повіддя.

— Чуєте?

Райан замовк.

Мірель прислухалася.

Спочатку — лише шелест мокрого листя.

А потім із глибини лісу долинула музика.

Далека, але виразна.

Разом із нею — гомін багатьох голосів.

Мірель повернула голову в бік дерев.

— Давайте перевіримо.

Флінт повільно подивився на неї.

— Один раз ми вже перевірили.

— Не сци, пацан, — озвався Райан. — Цього разу я з вами.

— Я не… — почав Флінт, але осікся.

Мірель дивилася на нього.

Він зітхнув.

— А, гаразд. Не можу я відмовити, коли Мірель на мене так дивиться.

Райан перевів погляд із нього на неї.

— Закохався?

Флінт нічого не відповів.

Лише мовчки зіскочив із сідла.

Райан усміхнувся.

Мірель теж спішилася, старанно роблячи вигляд, що нічого не чула.

Коней прив’язали неподалік від дороги. Флінт дістав меч, Райан узявся за свою зброю, і вони рушили на звук музики.

Що глибше заходили в ліс, то гучнішою вона ставала.

Уже можна було розрізнити сміх, вигуки, дзенькіт кухлів.

А попереду між стовбурами дерев з’явилося тепле світло.

Невдовзі вони побачили галявину.

Навколо великого багаття сиділи чоловіки. Хтось пив, хтось сперечався, кілька людей плескали в долоні в такт музиці.

Райан підняв руку, наказуючи не поспішати.

І саме в цю мить хтось наступив на суху гілку.

Хрусь.

Музика обірвалася.

Чоловіки біля багаття різко обернулися.

Ще секунду тому розслаблені й веселі, тепер вони вже хапалися за зброю. Один вихопив меч, другий — ніж.

Флінт міцніше стиснув руків’я.

Мірель завмерла поруч.

Ще мить — і обидві сторони кинулися б одна на одну.

Та один із чоловіків раптом придивився до Райана.

Його обличчя змінилося.

Він опустив меч.

— Увага, «Вовк»! Лис повернувся!

На кілька секунд запала тиша.

А тоді галявина вибухнула криками.

— Усе, мужики, розслабтеся! — гукнув Райан, ховаючи зброю.

Напруга зникла так само швидко, як і з’явилася.

Хтось повернувся до багаття, хтось підняв перекинутий кухоль, а музика невдовзі заграла знову.

Райан оглянув знайомі обличчя.

— Ну що у вас тут? Як ви без мене?

— Та нічого особливого, — озвався один із чоловіків. — Пару пограбувань. А так — відпочиваємо.

Райан примружився.

— Зрозуміло. Від рук відбилися без мене.

Навколо засміялися.

— Але гаразд. Я сьогодні в гарному настрої. Та й гості в нас. Гуляємо!

Цього виявилося достатньо.

Флінта й Мірель одразу посадили біля багаття й всунули їм у руки по кухлю елю.

Флінт довго не думав і відпив.

Мірель спочатку підозріло понюхала напій, а потім теж скуштувала.

Музика ставала жвавішою. Люди сміялися, сперечалися, розповідали історії. Хтось уже намагався співати разом із музикантами, хоча виходило в нього значно гірше.

Лише Райан тримався трохи осторонь. Він розмовляв із молодим чоловіком біля краю галявини.

Флінт помітив це й за деякий час підійшов до них.

— О, Флінте. Познайомся, — Райан кивнув на співрозмовника. — Це Сем. Друг Джона.