Розділ 2. Стежкою гномів

Флінт прокинувся першим.

Кілька секунд він просто лежав, дивлячись у стелю, поки сон остаточно не відступив. Потім повернув голову.

Мірель спала поруч.

Довге біле волосся розсипалося по подушці, одна рука звисала з краю ліжка, ковдра майже сповзла на підлогу, а біля кутика рота блищала маленька крапля слини.

Флінт мовчки дивився на неї.

Ще зовсім недавно — Хранителька Печаті, прикута до золотого трону посеред замерзлого замку.

А тепер…

— Мірель.

Жодної реакції.

— Мірель.

Тиша.

Флінт сів.

— Прокидайся.

Вона щось нерозбірливо пробурмотіла й повернулася на інший бік.

Флінт зітхнув.

На столі стояв кухоль із водою.

Він глянув на нього.

Потім на Мірель.

— Останній шанс.

Вона навіть не ворухнулася.

Флінт набрав трохи води в долоню.

— Сама винна.

І хлюпнув їй просто в обличчя.

— Прокидайся, соню.

Мірель підскочила так різко, ніби під нею спалахнуло ліжко.

— Навіщо ти це зробив?!

— Бо інакше тебе не розбудити.

Вона витерла обличчя й кілька секунд мовчки дивилася на нього.

Флінт уже зрозумів, що зараз буде.

— Мірель…

Вона схопила подушку.

— Не треба.

Подушка влучила йому просто в голову.

— Більше так не роби, зрозумів?

Флінт прибрав її з обличчя.

— Добре.

— Я серйозно.

— А я погодився.

Мірель примружилася.

— Підозріло швидко.

— Наступного разу просто прокидайся нормально.

Її рука вже потягнулася до другої подушки, коли у двері постукали.

— Пацан, ви там готові? — долинув голос Райана.

Флінт глянув на Мірель.

Потім на подушку в її руках.

— Так… майже.

За дверима на мить запала тиша.

— Ну добре, голубки, збирайтеся. Я внизу почекаю. Коней поки підготую.

Кроки Райана віддалилися коридором.

Мірель повільно опустила подушку.

— Голубки?

— Не звертай уваги.

— А чому він нас так назвав?

— Мірель.

— Що?

— Збирайся.

Вона ледь усміхнулася.

Унизу вони подякували господареві таверни й вийшли надвір.

Ранкове повітря було прохолодним, трава ще блищала від роси, а над дорогою повільно підіймався легкий туман.

Біля стайні Райан уже готував коней.

Побачивши їх, він затягнув останній ремінь і поплескав свого коня по шиї.

— Ну що, готовий зустрітися з гномами?

Флінт підійшов до сідла.

— Не дуже.

— А доведеться.

Мірель зупинилася поруч.

— Ти ж казав, що був у них у гостях.

Райан на мить завмер.

Флінт усміхнувся.

— Може, ще якийсь сувенір прихопимо?

— Кинджал зараз у тебе.

Флінт повільно повернув до нього голову.

— Ах ти ж хитрий лис…

Райан лише засміявся й сів у сідло.

Незабаром таверна залишилася позаду.

Дорога тягнулася поміж зелених пагорбів, поступово спускаючись до лісу.

День обіцяв бути спокійним.

Принаймні спочатку.

Флінт і Мірель їхали трохи попереду. Райан якийсь час тримався за ними, але на одному з поворотів відстав і зник за вигином дороги.

Флінт не надав цьому особливого значення.

Аж раптом попереду з’явилася жінка.

На вигляд їй було років п’ятдесят. Вона стояла просто посеред дороги, а побачивши вершників, замахала руками.

— Допоможіть!

Флінт одразу натягнув повіддя.

Мірель зупинилася поруч.

Жінка підбігла ближче, важко дихаючи.

— Будь ласка! Мій чоловік… він у лісі. Його нога потрапила в капкан. Я сама не можу його витягнути!

Флінт мовчки дивився на неї.

Надто знайома картина.

Дорога.

Ліс.

Перелякана жінка.

Прохання про допомогу.

Він уже бачив подібні трюки.

— Де решта? — запитав він.

Жінка розгублено кліпнула.

— Решта?

— Ви ж грабіжники. А ти приманка.

— Що?! Ні! Якого біса?!

— Флінте, — тихо сказала Мірель.

— Що?

— Може, вона справді просить допомоги.

— Ага. А в лісі нас уже чекають чоловік десять.

Жінка відчайдушно похитала головою.

— Там лише мій чоловік! Він не може вибратися!

Мірель подивилася на Флінта.

— Давай допоможемо.

— Мірель…

— Що?

— Це пастка.

— Ти завжди шукаєш якийсь підступ.

— Бо зазвичай він є.

Мірель злізла з коня.

— Тоді я піду сама.

Флінт заплющив очі.

— Звісно.

Він теж спішився.

— Але будь насторожі.

— Добре.

Коней прив’язали біля дороги й пішли за жінкою в ліс.

Вона вела їх недовго.

За кілька хвилин між деревами показався сивий чоловік. Він сидів, спершися спиною об стовбур, важко дихав і стискав ногу.

На ній справді був капкан.

Важкий.

Металевий.

Цілком справжній.

Флінт зупинився.

— Бачиш? — тихо сказала Мірель.

— Бачу.

Але підозра нікуди не зникла.

Флінт підійшов до чоловіка й присів біля капкана.

— Не рухайся.

Він уважно оглянув механізм.

Старе залізо.

Потужні пружини.

Зубці міцно стискали ногу.

Виглядало переконливо.

Занадто переконливо.

Десь позаду тріснула гілка.

Флінт різко повернув голову.

Бам!

Сильний удар припав просто по потилиці.

Світ миттєво згас.

Першим повернувся біль.

Тупий.

Пульсуючий.

Флінт повільно розплющив очі.

Темрява.

Він спробував поворухнутися й одразу відчув мотузки на зап’ястях.

— Та щоб вас…

Флінт смикнув руками.

Марно.

Він сидів прив’язаний до стільця в невеликій кімнаті, збитій із грубих дощок.

Поруч сиділа Мірель.

Так само зв’язана.

Очі заплющені.

— Мірель?

Жодної відповіді.

— Мірель.

Нічого.

Флінт ще раз смикнув мотузки.

— Знову…

Двері раптом відчинилися.

Флінт одразу підняв голову.

У темному проході з’явився чоловічий силует. Він увійшов до кімнати й зачинив за собою двері.