Розділ 1. Старий лис

На зеленому пагорбі, трохи осторонь від міста, стояла стара таверна.

До неї вела вузька дорога, витоптана сотнями чобіт і кінських копит. Над входом погойдувалася дерев’яна вивіска, а з прочинених вікон на траву лягало тепле жовте світло.

Усередині вирувало життя.

Пахло смаженим м’ясом, свіжим хлібом, димом і дешевим пивом. За довгими столами вечеряли подорожні, біля стійки сперечалися місцеві, хтось уже спав, поклавши голову просто на стіл. Посеред зали кілька захмелілих відвідувачів намагалися танцювати під веселу мелодію скрипки.

У дальньому кутку хтось отримав кухлем по голові.

Ніхто навіть не озирнувся.

За невеликим столом біля вікна сиділи двоє.

Флінт за останній час майже не змінився. Те саме неслухняне руде волосся, ті самі сірі очі й трохи нахабна усмішка.

Хіба що тепер у його обличчі з’явилося щось нове.

Дорога залишила на ньому свій слід. Одяг припав пилом, на підборідді пробилася легка щетина, а під сорочкою ховалися шрами, яких раніше не було.

Навпроти сиділа Мірель.

Її довге біле волосся вільно спадало на плечі, ловлячи золоті відблиски свічок. Замість білого вбрання Хранительки на ній тепер був простий дорожній одяг.

Вона сміялася.

Не стримано й тихо, як колись.

По-справжньому.

Флінт крутив у руці кухоль і дивився на неї з ледь помітною усмішкою.

— Слухай, а добре ти тоді тому чоловікові врізала.

Мірель одразу перестала сміятися.

— А чого він до мене причепився?

— Та я нічого.

— Він сам винен.

— Звісно.

— Я його попередила.

— Один раз.

Мірель насупилася.

— А скільки треба?

Флінт витримав кілька секунд.

А потім розсміявся.

— Ти сім років просиділа в замку, вийшла у світ — і вже б’єш людей у тавернах.

— Я не б’ю людей у тавернах.

Флінт підняв брову.

— Він був на вулиці.

Флінт ледь не вдавився пивом.

Мірель усміхнулася й відкинулася на спинку стільця.

Її золоті очі сяяли.

Навколо гриміли кухлі, хтось співав настільки погано, що навіть скрипаль почав збиватися, а двоє чоловіків неподалік уже готувалися з’ясовувати стосунки кулаками.

Мірель дивилася на все це з неприхованою цікавістю.

Колись її світом були замерзлий сад, золотий трон і ланцюги.

Тепер вона спала під відкритим небом, сперечалася з шинкарями, сварилася з Флінтом через напрямок дороги і, як з’ясувалося, била надокучливих чоловіків.

Мірель знову повернулася до нього.

Флінт уже не усміхався.

Він дивився у вікно, хоча навряд чи бачив щось за темним склом.

— Флінте.

Він не почув.

— Флінте.

Хлопець здригнувся й повернув голову.

— А?

— Про що задумався?

— Та ні про що.

Мірель примружилася.

Флінт знав цей погляд.

— Навіть не починай.

— Елен?

Його пальці завмерли на кухлі.

Цього разу він не став віджартовуватися.

— Так.

Між ними на кілька секунд залишився тільки шум таверни.

Флінт повільно провів пальцем по краю кухля.

— Я постійно думаю про той момент.

— Коли ти зачинив двері?

Він кивнув.

Перед очима знову постало її обличчя.

Чорне волосся.

Зелені очі.

Сльози.

І остання усмішка.

— Хлад сказав, що вона була його частиною. Що вона — це він.

Мірель мовчала.

— Але я бачив її очі, — продовжив Флінт. — Коли вона зникала… там був не Хлад.

Він стиснув кухоль у руці.

— Це була моя сестра.

Мірель не поспішала відповідати.

Не заперечувала.

Але й не давала йому надії, якої сама не могла обіцяти.

— Тоді, можливо… ми ще не все про неї знаємо.

Флінт гірко всміхнувся.

— Хотілося б.

— Ти хотів би її врятувати?

Він навіть не задумався.

— Більше за все.

Мірель простягнула руку через стіл і накрила його долоню своєю.

Флінт подивився на їхні руки, потім на неї.

Мірель ледь усміхнулася.

Її погляд ковзнув нижче.

— А твої шрами?

Флінт машинально торкнувся боку.

— Поболюють.

— Сильно?

— Коли ти питаєш — сильніше.

Мірель одразу забрала руку.

— Добре.

— Та я жартую.

— Я теж.

Вона з абсолютно серйозним обличчям взяла кухоль і зробила ковток.

Флінт примружився.

— Ти швидко вчишся поганого.

— Учитель хороший.

— Оце вже образливо.

У куточках її губ з’явилася усмішка.

Флінт похитав головою й відпив пива.

— До речі… як ти дивишся на те, щоб завтра вирушити до моря?

Мірель завмерла.

— До моря?

— Ага.

— Справжнього?

Флінт підняв брову.

— Ні, намальованого. Звісно, справжнього.

Вона проігнорувала насмішку.

— Я ніколи не бачила моря.

— Я здогадався.

— Воно далеко?

— Кілька днів дороги.

Мірель замислилася лише на мить.

— Я хочу.

Флінт усміхнувся.

— Тоді вирішено.

Мірель підняла кухоль.

— За море?

Флінт стукнув своїм об її.

— За море.

Вони допили й уже збиралися підвестися з-за столу, коли двері таверни протяжно скрипнули.

Всередину увірвалося прохолодне вечірнє повітря.

На порозі з’явився чоловік років сорока. Крепкий, потрёпанный дорогой, он обтрусил сапоги и бегло оглядел зал.

Його погляд ковзнув по столах.

Зупинився на знайомій рудій голові.

Обличчя розтягнулося в широкій усмішці.

— Пацан!

Флінт завмер.

Мірель озирнулася.

Флінт повільно повернув голову на голос.

Кілька секунд він просто дивився на чоловіка, наче не вірив власним очам.

— Райан?..

— А хто ж іще!

Райан уже йшов до них, лавіруючи між столами.

— Пацан! Живий! А я вже думав…

Він розвів руки.

Флінт підвівся й рушив йому назустріч.

На його обличчі з’явилася щира усмішка.

Вони міцно обійнялися.

Райан засміявся й поплескав його по спині.

— Я ж казав тобі повернути мого коня!