Розділ 65

Марія

Минуло три місяці.

Це були неймовірні три місяці. Відчуття ніби до Романа я не жила взагалі.

Одного вечора перебираючи документи залишені батьком Дмитром я знову натрапила на шлюбну домовленість. Бля, я ж про неї вже забула. Роман в цей час говорив в вітальні по телефону. Я спустилась, обійняла його з спини. Мммм. Він закінчив розмову, розвернувся і накинувся на мої губи. Поцілунок був неймовірно пристрасним. Мій мозок затуманився, але… «В мене було діло» десь вдалені кричав мій мозок. Я відсторонилась і подивилась в зелені очі наповнені хіттю.

— Ром, мені треба дещо сказати тобі.

Він напружився. О, хіть як рукою зняло. І я продовжила

— В батьковій спадщині був ще один документ —його очі звузилися, брови насупились — В цьому документі…ммм…як це сказати, короче там шлюбна домовленість.

Його тіло напружилось, довга ходили обличчям, артерія на шиї здулась від люті. Я бачила як він скажені в на очах. Боже, та мій чоловік дикий звір. Ммм. Ах, бляха, струсила головою.

— Ти моя дружина. Моя. Я вбʼю любого хто на тебе не так подивиться, не те що права заявляти. І це не метафора.

Я ж кажу звір, бо це він прогарчав. На секунду за милувалась чоловіком, але треба його трохи остудити.

— Ром, на мене ніхто б і не посмів заявити права. Бо для мене це лише папірець. І для мене він важливості ніякої не несе. Але там є нюансик один, прізвище та імʼя а-ля мого чоловіка.

— Твій чоловік я! Кохана, озвуч будь ласка прізвище цього смертника.

Ну я ж кажу звір. Мій звір. Цікаво наскільки він може бути в люті, чи це вже планка. Але я не така зла, перевіряти не буду

— Його прізвище… Корвин…Роман Корвин

Його брови піднялись до верху, потім знову нахмурився. Я дістала з кишені складений папірець. Віддала його, я бачила як бігають його очі, як він здається вичитує кожну букву, або перевіряє помилки. Захотілось трохи поржати з нього, але вчасно відігнала від себе ці думки. Він відірвався від листка, підняв очі до моїх. Блаженна посмішка на всі 32.

— От як після такого не вірити в долю? Я цей документ в рамку і коло нашої фотографії на столі моєму буде стояти. Ну, кохана, навіть наші рідні ще ого го коли вважали нас ідеальною парою.

Я закотила очі

— Господи, ти як дід старий. В всьому вбачаєш долю. Ще трохи почнеш триндіти про вищі сили і будеш тягнути мене до якогось екзорциста.

Він розреготався. Притягнув мене до себе і впився в мої вуста.

———

Якийсь недобрий ранок. Сьогодні ще гірше ніж попередні дні. Що робиться зі мною. А зі мною щось точно не так.

Спочатку я списувала все на втому.

Потім — на стрес.

Потім на каву.

А потім мене знудило прямо посеред наради.

Я вибігла з кабінету.

І коли повернулася, всі мовчали.

— Я в порядку.

Мій заступник подивився на мене.

— Звичайно.

Я сіла.

— Продовжуємо.

Але сама вже нічого не чула.

У голові була лише одна думка.

Вагітність.

Ні.

Не може бути.

Я повернулася додому раніше.

Закрилася у ванній.

Тестів певно з десять лежали на раковині.

Я дивилася на них.

Дві смужки

На всіх

НА ВСІХ!

Я завмерла.

— Ні…

Сіла прямо на підлогу.

— Ні-ні-ні…

Я прикрила рот рукою.

Вагітна.

Я.

Вагітна.

Я лише почала будувати корпорацію.

У мене мільйон планів.

Контракти.

Переговори.

Проєкти.

Та а яка я мама буду?

Жахлива

І тепер…

Дитина.

Я піднялася й знову подивилася на тести.

— Чорт.

Двері відчинилися.

— Мер?

Роман. Я повернулася до нього. Він побачив моє обличчя.

— Що сталося?

Я мовчки показала йому рукою на тести.

Він подивився.

Потім на мене.

Знову на них.

— Це…

Я кивнула.

— Так.

Він завмер.

А потім усміхнувся.

Так широко, що я вперше побачила його абсолютно беззахисним.

— Ми будемо батьками?

Я кивнула.

Він підхопив мене на руки.

— Романе!

Він одразу поставив мене назад.

— Вибач. Вибач.

Я засміялася крізь сльози.

— Ти ідіот.

— Найщасливіший ідіот у світі.

Він став навколішки переді мною. Поклав руку на мій живіт. Там ще нічого не було видно. Але для нього там уже був цілий світ.

— Привіт, малюк.

Я заплакала. Він подивився на мене.

— Ти щаслива?

І я вдивлялась в ці очі, які наповнені були вологою. І я кивнула.

— Я просто боюся.

— Чого?

— Що не впораюся.

Він піднявся. Обійняв мене.

— Ти змогла пережити те, що не пережив би ніхто.

Поцілував мене в лоб.

— А тепер ми впораємося разом.

Я притулилася до нього.

— Разом?

— Завжди.

⸻

Роман

Я ніколи не думав, що новина про дитину може так перевернути чоловіка.

Я ходив по будинку й посміхався як ідіот.

Морок дивився на мене так, ніби я остаточно з’їхав із глузду.

— Ти скоро станеш старшим братом.

Морок нахилив голову.

— Не розумієш?

Він фиркнув.

— Я теж не до кінця.

Я повернувся до Марії.

Вона сиділа на дивані.

Моя дружина.

Моя Мер.

І тепер…

Мама.

Я підійшов, сів поруч і поклав руку їй на живіт.

— Я хочу хлопчика.

Вона усміхнулася.

— А якщо буде дівчинка?

— Тоді я помер.

— Романе!

— Від любові.

Вона засміялася. Я притулився губами до її живота.

— Але кого б ти нам не подарувала…

Я підняв очі.

— Я вже люблю. Вас двох. Ви моє життя. Ви найдороще що є в моєму житті.

І вперше в житті я зрозумів, що хочу не просто захищати одну людину. Я хочу захищати цілий світ.

Наш маленький.

Наш Корвинський світ.