Розділ 64

Марія

Минуло майже два місяці.

І якщо хтось скаже мені, що підготовка до весілля — це романтика, квіти, сукня і келих шампанського… Я просто засміюся.

Тому що моє весілля почалося з того, що Роман сказав:

— Через два місяці ми одружуємося.

Я навіть не одразу зрозуміла, що він не жартує.

— Що?

— Я кажу, що через два місяці ми одружуємося.

— А якщо я не встигну?

Він подивився на мене так, ніби я сказала щось абсолютно нелогічне.

— Що саме?

— Підготуватися.

— До чого?

— До весілля!

— Мер, я не планую чекати пів року.

— А чому? Боїшся що передумаю?

Хитро я посміхнулась йому і швидко залишила поцілунок на його губах. Він обійняв мене за талію та не дав відсторонитися.

— Бо я вже достатньо довго чекав.

Я закотила очі.

— Ти нестерпний.

— Але ти сказала «так».

— На жаль. Але…

— Пізно.

Він поцілував мене.

І саме так почався наш весільний хаос.

⸻

Мама хотіла одне.

Тато — друге.

Кирило вимагав список гостей.

Микола взагалі сказав, що йому байдуже, аби мене не змушували вибирати між п’ятдесятьма відтінками білого.

Кет запропонувала мені три варіанти сукні.

Саманта — ще сім.

Каріна взагалі сказала:

— Візьми першу, яка тобі сподобається, бо через два тижні ти почнеш ненавидіти всі. Доречі, вона виявилася права.

А Роман…

Роман просто дивився на мене й повторював:

— Бери ту, в якій ти собі подобаєшся.

— Ти взагалі не допомагаєш.

— Я допомагаю морально.

— Ти чоловік. Ти не розумієш.

— Я розумію одне.

Він підійшов, обійняв мене за талію.

— Ти будеш красивою в будь-якій.

Я замовкла. А він прошепотів на вушко

— Але мені найбільше подобається без.

Я посміхнулась

— От тепер допоміг.

— Я знав.

⸻

За ці два місяці моє життя змінилося більше, ніж за попередні кілька років.

Я поступово повернулася до роботи.

Спочатку на кілька годин.

Потім повноцінно.

А далі взагалі зрозуміла, що більше не хочу працювати на когось.

Я хотіла створити своє.

Власну корпорацію.

Власну систему.

Власні правила.

І Роман, на диво, не заперечував.

— Ти точно готова?

— Так.

— Не буде забагато?

— Ні.

Він усміхнувся.

— Тоді роби.

Я подивилася на нього.

— І ти не будеш втручатися?

— Буду.

— Ром!

— Я твій майбутній чоловік. Я маю право хоча б іноді тебе дратувати.

Я засміялася.

— Ти робиш це щодня.

— Значить, виконую план.

⸻

Іноді ввечері ми просто сиділи на терасі.

Морок лежав біля наших ніг.

Роман тримав мене за руку.

І я дивилася на нього й думала, наскільки дивно працює життя.

Ще зовсім недавно я боролася за право дожити до наступного ранку.

А тепер сперечалася з нареченим через колір серветок.

Я ніколи не думала, що саме цього мені бракуватиме.

Звичайності.

⸻

Одного вечора Роман повернувся додому пізніше.

Я сиділа у вітальні з ноутбуком.

Він підійшов, нахилився й поцілував мене.

— Все готово.

— Що?

— Весілля.

Я усміхнулася.

— Уже?

— Завтра.

Я подивилася на нього.

— Ти нервуєш?

Він усміхнувся.

— Ні.

— Брехун.

— Ну, може трохи.

Я взяла його за руку.

— Я теж.

Він сів поруч.

— Знаєш, чого я найбільше хочу завтра?

— Чого?

— Побачити тебе.

Я усміхнулася.

— Ти побачиш мене.

— Саме тому я хочу, щоб уже завтра настало.

Я поклала голову йому на плече.

І вперше в житті чекала не битви.

Не помсти.

Не перемоги.

Я чекала свого весілля.

—————

Цей ранок наче в тумані проходив. Хтось заходив, хтось виходив, хтось щось робив, хтось просто шарився без діла. І…

Я ніколи не вірила, що можу плакати через сукню.

Але коли побачила себе у дзеркалі…

Заплакала.

Не тому, що була красивою.

А тому, що в дзеркалі стояла жінка, яка колись не була впевнена, чи доживе до двадцяти п’яти.

А тепер вона виходила заміж.

За чоловіка, який не злякався її минулого.

Не злякався її характеру.

Не злякався її сили.

І не намагався її змінити.

Мама стояла позаду.

— Донечко…

Я повернулася.

— Мам.

Вона підійшла й поправила моє волосся. Її очі блищали.

— Твоя мама пишалася б тобою.

Я завмерла.

Даніела.

Я усміхнулася крізь сльози.

— Я знаю.

Мама обійняла мене.

— Вона точно десь дивиться.

Я заплющила очі.

— Тоді нехай сьогодні теж буде поруч.

⸻

У залі не було сотні людей.

Не було журналістів.

Не було політиків.

Не було бізнесменів, яких запросили лише заради статусу.

Тільки наші.

Близькі.

Рідні.

Ті, хто залишився.

Ті, хто чекав.

Ті, хто знав мене справжню.

Я побачила Романа.

І все навколо перестало мати значення.

Він дивився тільки на мене.

Я відчувала який напружений батько, коли він передавав мою руку в руку Романа, то рука батька тремтіла. Я зазирнула в його очі, але вони наповнювались вологою. Я обійняла батька а він так мене притиснув що здавалось що я не вдихну і видихну. Він відсторонився сам. Поцілував мене в чоло і тихенько на вухо прошепотів:

— Я так люблю тебе донечко! Ти завжди будеш моєю Перлинкою.

І відійшов. Роман за руку наблизив мене навпроти себе та тихо прошепотів:

— Боже…

Я усміхнулася.

— Подобається?

— Я зараз забуду всі слова.

— Це вперше

Він засміявся. А потім взяв мене за дві руки.

⸻

Клятви були простими.

Без пафосу.

Без красивих заготовлених фраз.

Роман сказав:

— Я не обіцяю, що наше життя буде легким. Але обіцяю, що тобі ніколи більше не доведеться проходити важке самій.