Розділ 63

Марія

Я дивилася на каблучку вже, мабуть, хвилин десять.

Просто дивилася.

Піднімала руку, повертала її під різними кутами, ловила сонячне світло на камені й не могла повірити, що це справді відбувається зі мною.

Я.

Заміж.

Від цієї думки хотілося сміятися.

А ще — плакати.

А ще — знайти Романа й запитати, чи він остаточно збожеволів.

— Ти чого мовчиш?

Я повернула голову.

Роман сидів поруч, спостерігаючи за мною з тією самою усмішкою.

— Думаю.

— Це небезпечно.

Я фиркнула.

— Ти щойно зробив мені пропозицію, а тепер боїшся моїх думок?

— Я завжди боявся твоїх думок.

— Правильно.

Він засміявся.

Я знову подивилася на каблучку.

— Ром…

— М?

— Ти справді цього хочеш?

Його усмішка зникла.

Він повернувся до мене всім корпусом.

— Я не роблю пропозиції жінці, якщо не хочу на ній одружитися.

— Просто…

Я замовкла.

— Просто що?

Я зітхнула.

— Моє життя ніколи не було нормальним.

Він узяв мене за руку.

— А я не обіцяв тобі нормального життя.

Я підняла брову.

— Дуже романтично.

— Зате чесно.

Він підніс мою руку до губ.

— Я обіцяю тобі інше.

— Що?

— Що коли твоє життя знову перевернеться догори дриґом, я буду там.

Я дивилася на нього мовчки.

— Навіть якщо це через тебе?

— Особливо якщо через мене.

Я не стримала усмішки.

— Ти знаєш, що я не стану слухняною дружиною?

— Боже збав.

— Я буду сперечатися.

— Знаю.

— Буду робити по-своєму.

— Знаю.

— Іноді буду зникати на кілька годин без попередження.

— Ні.

— О.

Я примружилася.

— Уже почалося?

— Так.

— Романе Корвин…

— Маріє Хижак…

Ми кілька секунд дивилися одне на одного.

А потім одночасно засміялися.

І я раптом зрозуміла, що мені подобається це звучання.

Маріє Хижак.

А потім інше.

Марія Корвин.

Дивно.

Але зовсім не страшно.

⸻

Ми повернулися додому вже ввечері.

Морок зустрів нас біля входу так, ніби ми зникли мінімум на тиждень.

Я ледве встигла вийти з машини, як цей чорний монстр уже стояв переді мною.

— Привіт, ревнивцю.

Морок ткнувся носом у мою руку.

— Я теж скучила.

Роман підійшов з іншого боку.

— А мене він навіть не привітав.

Я подивилася на свого улюбленця .

— Бо ти його конкурент.

— Я його господар.

Морок демонстративно відвернувся.

Я засміялася.

— Бачиш?

— Зрадник.

Я погладила Морока по голові.

— Не хвилюйся. Він тебе любить.

— А тебе більше.

— Звичайно.

— Навіть не заперечуєш?

— Ні.

Роман похитав головою.

— Я сам його виховав.

— А я просто прийшла й забрала.

— Саме так.

Я притулилася до нього.

— Зате тепер нас двоє.

Роман подивився на мене.

— Троє.

Я підняла брову.

— Ти себе й Морока рахуєш?

— Ні.

Він кивнув на мою руку.

Я завмерла.

Каблучка.

— Ти вже придумав імена дітям?

— Я просто констатую факт.

— Романе!

Він засміявся й поцілував мене в чоло.

— Іди відпочивай, наречена.

Я закотила очі.

— Ніколи не думала, що це слово звучатиме так дивно.

— Звикай. Але це звання триватиме не довго.

———

Наступні дні пролетіли якось непомітно.

Я поступово ставала сильнішою.

Щодня проходила трохи більше.

Щодня могла довше працювати.

Щодня все менше потребувала допомоги.

І це страшенно тішило.

Але разом із силою поверталося й інше.

Мої думки.

Мої плани.

Моя робота.

Моя звичка контролювати ситуацію.

Одного ранку я сиділа в кабінеті Романа з ноутбуком перед собою й переглядала документи.

— Ти серйозно?

Я підняла голову.

Роман стояв у дверях.

— Що?

— Ти працюєш.

— Так.

— Лікар сказав поступово.

— Я поступово.

— Ти вже три години сидиш.

— Це теж поступово.

Він підійшов ближче.

— Мер.

— Ром.

— Ти обіцяла.

Я закрила ноутбук.

— Добре.

Він здивовано моргнув.

— Так легко?

— Ні.

Я піднялася.

— Просто я вже зрозуміла, що сперечатися з тобою складніше, ніж із радою директорів.

— Нарешті.

Я усміхнулася.

Але коли він вийшов, я знову відкрила ноутбук.

Не для роботи.

Для одного пошуку.

Дем’ян Змієвський.

Я довго дивилася на екран.

Офіційно він зник.

Пошуки тривали кілька тижнів, потім стали менш активними.

Ні тіла.

Ні автомобіля.

Ні документів.

Ні чіткої інформації про те, куди він подівся.

Для всіх — людина просто розчинилася.

Але я знала Дем’яна.

Він не був людиною, яка просто зникає.

Він або ховався.

Або…

Я відкинулася на спинку крісла.

Мені не подобався жоден варіант.

Особливо тому, що після його зникнення стало підозріло тихо.

Занадто тихо.

Я закрила ноутбук.

— Що ти задумав, Змієвський?

⸻

Роман

Я стояв біля вікна й дивився, як Марія сидить у кабінеті.

Вона знову почала думати.

І це було добре.

Але я знав, що разом із її силою повернуться й питання.

Особливо одне.

Змієвський.

Я давно знав, що одного дня вона почне шукати відповіді.

Тільки вона не знала головного.

Шукати вже не було кого.

Дем’ян Змієвський був мертвий.

І це була моя робота.

Я досі пам’ятав ту ніч.

Його обличчя.

Його страх.

Його останню спробу домовитися.

Він говорив про гроші.

Про вплив.

Про людей, яких може назвати.

Навіть тоді він не зрозумів найпростішого.

Мені було байдуже.