Розділ 62

Марія

Я прокинулася від дивного відчуття.

Наче щось змінилося.

Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, а потім повернула голову.

Роман спав поруч.

Його рука лежала поверх ковдри, долоня майже торкалася моєї.

Я повільно підняла руку.

І завмерла.

На безіменному пальці блищала каблучка.

Я дивилася на неї, а в голові знову й знову прокручувалося вчорашнє.

Ти станеш моєю дружиною?

Так.

Я усміхнулася.

— Божевільна…- прошепотіла

— Згоден.

Я здригнулася й повернула голову.

Роман дивився на мене крізь сон, а на його губах уже з’являлася усмішка.

— Ти не спиш?

— Тепер уже ні.

— Давно?

— Достатньо, щоб почути, як моя наречена називає себе божевільною.

Я закотила очі.

— Я про себе

— А я про тебе.

— Романе…

Він піднявся на лікті й подивився на мою руку. На каблучку. Його погляд змінився.

Став якимось теплим. М’яким.

— Ти її не зняла.

Я подивилася на нього.

— А мала?

— Не знаю. Я просто…

Він замовк. Я усміхнулася.

— Ти хвилювався?

— Я вчора стояв перед жінкою, яка пережила більше, ніж половина чоловіків, яких я знаю, і боявся почути одне слово.

— Яке?

— «Ні».

Я тихо засміялася.

— Ти, серйозно?

— Абсолютно.

— Корвине, ти боявся?

— Дуже.

Я повернулася до нього й обережно провела пальцями по його щоці.

— Тоді тепер можеш не боятися.

Він накрив мою руку своєю.

— Я все одно буду.

— Чого?

— Втратити тебе.

Я завмерла.

У його голосі не було жарту. Я нахилилася й легко поцілувала його.

— Більше не втратиш.

Він заплющив очі.

На кілька секунд просто притиснувся чолом до мого.

— Я дуже на це сподіваюся.

А потім його погляд опустився на каблучку.

— Знаєш, що найцікавіше?

— Що?

— Тепер у мене є офіційна причина не відпускати тебе.

— Тобі й раніше не потрібна була причина.

— Ммм, теж правда.

Я усміхнулася. І саме в цей момент у двері щось тихо шкребнуло. Ми одночасно повернули голови. Морок.

Він стояв у дверях і дивився на нас із таким виразом, ніби прийшов перевірити, чому його люди досі лежать.

— Добрий ранок, ревнивий тиран, — сказала я.

Морок зайшов у кімнату, підійшов до ліжка й поклав голову мені на руку.

Я засміялася.

— Бачиш? — Роман кивнув на нього. — Він уже зрозумів, що ти тепер наречена.

— І що?

— Тепер йому доведеться ділити тебе зі мною офіційно.

Морок перевів погляд на Романа.

І тихо фиркнув.

— Я теж це почув, — обурився Роман.

Я засміялася. І від цього сміху в грудях стало так легко. Наче вчорашній день був не сном. Я справді сказала «так». Я справді мала нареченого. Я справді мала майбутнє.

⸻

До сніданку я спустилася сама. Роман ішов позаду. Не торкався мене. Але я прекрасно знала, що він готовий підхопити мене в будь-яку секунду.

— Не дивись так.

— Як?

— Ніби я зараз розсиплюся.

— Я просто дивлюся. Любуюсь своєю нареченою.

Я розсміялась.

— Ти контролюєш кожен мій крок.

— Ага, ну є за мною такий грішок.

— Ром.

— Що?

— Я вже ходжу нормально.

— Ти ще декілька днів назад ледве могла пройти двір.

— Але - я підняла вказівний палець до верху — пройшла. І ти правильно зазначив це було декілька днів назад.

— І я ледь не посивів.

Я повернула голову.

— От це ти драматизуєш.

— Це тому, що я тебе люблю.

Я замовкла. Він теж. А потім усміхнувся.

— Звикай. Тепер я можу говорити це офіційно скільки хочу.

— Я ще можу передумати.

— Не можеш.

— Чому?

Він нахилився до мене.

— Бо я вже купив каблучку. І вона на твоєму безіменному пальці.

— Це найгірший аргумент, який я чула.

— Зате робочий.

На кухні вже стояв сніданок. Але біля столу був ще один сюрприз. Кілька коробок.

— Що це?

Роман зробив невинне обличчя.

— Не знаю.

— Романе.

— Мер.

Я підійшла ближче. На одній коробці лежала записка. Я відкрила.

«Для майбутньої місіс Корвин».

Я повільно підняла очі.

— Ти вже всім розповів?

— Не всім.

— Кому?

— Поки що тільки найближчим.

Я відкрила першу коробку. Там лежала сукня.

Друга — туфлі.

Третя — маленька коробочка з прикрасою.

— Ти що, збожеволів?

— Ні.

— Романе, я вчора сказала «так». Не «організовуй весілля до вечора».

Він засміявся.

— Я нічого не організовую.

— А це?

— Просто подарунки.

— Для чого?

Він підійшов ближче.

— Бо я хочу бачити тебе щасливою.

Я подивилася на нього.

І раптом відчула, як у грудях щось стискається.

Не від болю.

Від тепла.

— Ти знаєш, що я ніколи не мріяла про весілля?

— Знаю.

— Ніколи не уявляла себе у білій сукні.

— Знаю.

— І не хочу величезного свята.

— Знаю.

Я примружилася.

— Ти занадто багато знаєш.

— Я ж казав. Твоя сім’я мене любить і багато розповідає.

— Зрадники.

— Твої слова.

Я усміхнулася.

— Але…

Він нахилив голову.

— Що?

Я подивилася на каблучку.

— Я хочу, щоб це було наше.

Його усмішка стала ширшою.

— Саме так і буде.

⸻

Після сніданку приїхали мої.

Першим, звісно, тато.

Він зайшов, побачив мене, а потім його погляд упав на руку.

Я ще навіть нічого не сказала.

Він уже все зрозумів.

— Перлинко…

Я підняла руку.

— Так.

Він кілька секунд мовчав. Потім подивився на Романа. Дуже уважно.

— Ти зробив їй пропозицію?

— Так.

— І вона погодилася?

— Тату, — втрутилася я.

Він перевів погляд на мене.

— Я просто хочу переконатися, що правильно зрозумів.

Я усміхнулася.

— Я сказала «так».