Розділ 61

Роман

Я прокинувся раніше за неї.

За останній місяць я навчився спати уривками, прокидатися від найменшого її руху й перевіряти, чи вона дихає.

Навіть тепер, коли лікарі вже перестали дивитися на мене так, ніби я божевільний, я все одно прокидався серед ночі й дивився на Мер. Просто щоб переконатися. Вона була поруч. Жива. Моя.

Сьогодні я дивився на неї трохи довше. На обличчя, яке нарешті перестало бути блідим. На біляве волосся, розсипане по подушці. На руку, яка лежала поверх ковдри. І усміхнувся. Сьогодні вона не знала, що на неї чекає.

І це було, мабуть, найскладніше.

Бо приховувати щось від Марії — це приблизно те саме, що намагатися сховати слона у вітальні й переконувати її, що це просто новий диван.

Я тихо піднявся.

Морок, який лежав біля дверей, одразу відкрив одне око.

— Тихо, — прошепотів я.

Він подивився на мене. Потім на Мер. Потім знову на мене.

— Навіть не думай її будити.

Морок фиркнув, але тихо. Як це в нього виходить?

— Я знаю. Я теж її боюся.

Він знову поклав голову на лапи. Я тихо засміявся. Сьогодні все мало бути ідеально. Не ресторан. Не банальний букет. Не готель. Не місце, де вона вже сто разів могла побувати. Я хотів подарувати їй щось інше.

Спогад.

Місце, де вона могла просто бути Марією.

Без прізвищ.

Без помсти.

Без документів.

Без акцій.

Без ворогів.

Без страху.

⸻

Через кілька годин Мер вийшла до мене. Я ледве стримав усмішку.

Вона одягла просту сукню, легке пальто й ті самі перлинні сережки. Хм, вона носить лише їх. І їх їй дарує Даніяр. Чув від Колі, що вона ні від кого іншого не приймає такі подарунки, тільки від Даніяра. І я знаю бо він  називає її Перлинкою.

Іноді мені здавалося, що в кожній речі, яку вона носила, було чиєсь минуле. А я хотів подарувати їй майбутнє.

— Ти куди мене везеш?

— Я ж сказав. Сюрприз.

— Ух, як я ненавиджу невідомість.

— Знаю.

— І якщо ти повезеш мене в ресторан…

— Не ресторан.

— У готель?

— Ні. Нащо?

— За місто?

Я промовчав. Вона примружилася.

— Романе.

— Що?

— Я вже починаю думати, що ти мене викрадаєш.

— Ти буквально в моїй машині.

— От бачиш.

Я усміхнувся. Вона закотила очі.

— Твою звичку закочувати очі я точно забрав у тебе. Я такого ніколи не робив а почав коли тебе зустрів.

Вона замовкла. А потім розсміялася.

І я зрозумів, що заради цього сміху готовий їхати хоч на край світу.

⸻

Ми їхали майже годину. Місто поступово залишилося позаду.

Марія кілька разів намагалася вгадати напрямок, але я навмисно обирав дороги так, щоб вона втрачала орієнтир.

— Ти спеціально мене плутаєш.

— Так.

— Корвине

— Що?

— Я запам’ятовую маршрути.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

— Бо сьогодні ти просто пасажир.

Вона подивилася на мене.

— Мені це не подобається.

— Потерпи.

Через кілька хвилин ми звернули з основної дороги. Перед нами з’явилися високі дерева. Ще трохи. І автомобіль зупинився. Марія подивилася у вікно.

Спочатку нічого не сказала. Потім повільно повернула голову до мене.

— Це…

— Виходь.

Вона відчинила двері.

Я вийшов слідом.

Перед нами була стара територія, яку багато років тому використовували як приватний кінний комплекс.

Я викупив її кілька місяців тому. Але Мер про це не знала. Тут не було людей. Не було охорони на кожному кроці.

Лише велика зелена територія, старий кам’яний будинок, стайні, дерева й невелике озеро далі за садом.

Місце було неймовірно тихим.

Марія повільно пішла вперед. Я йшов поруч.

— Ти привіз мене сюди?

— Так.

— Навіщо?

Я усміхнувся.

— Побачиш.

Вона глянула на мене.

— Ти сьогодні особливо дратівливий.

— Зате загадковий.

— Це взагалі не плюс.

— Для тебе — ні.

Вона знову усміхнулася. Ми пройшли трохи далі. І вона побачила коней.

На обличчі Марії з’явилося щось таке, чого я давно не бачив. Дитяча радість.

Вона підійшла ближче до огорожі. Один із коней одразу рушив до неї.

— Привіт…

Вона простягнула руку. Кінь обережно торкнувся її носом. Марія засміялася.

— Який красень.

Я стояв трохи позаду. І просто дивився. Не на коня. На неї. На мою Мер.

На жінку, яка пережила пекло й усе одно могла стояти тут, гладити тварину й усміхатися так, ніби світ не намагався її зламати. Вона повернулася до мене.

— Ти знав, що я люблю коней?

— Так, є певні спогади з твого дитинства. Любов до коней тобі привила твоя мама Даніела. Це я памʼятаю.

Я побачив як зблиснули її очі, і вона відвернулась.  Її усмішка зникла.

— А ще я дізнався по своїх каналах - підморгнув ій — Що ти дуже любиш коней, але від коли не стало мами твоєї ти не катаєшся.

Вона усміхнулась, повернула голову в мою сторону і подивилась в мої очі

— Ром, я думаю ти сильно здружився з Данилевськими. Вони тобі вже все про мене розказали чи частково?

Я взяв її руку. Провів пальцями по її долоні.

— просто твоя сімʼя мене любить

Ну і як завжди вона закотила очі, при цьому не перестаючи гладити коня.

⸻

Ми провели там кілька годин.

Гуляли.

Годували коней.

Сиділи біля озера.

Їли обід просто на відкритій терасі.

Марія сміялася, коли я намагався приготувати каву на маленькій переносній машині.

— Ти бізнесмен чи бариста?

— Я багатофункціональний.

— Ти спалив каву.

— Це авторський метод.

— Авторський метод отруєння.

Я засміявся. Вона сиділа навпроти мене. Жива. Тепла. І я не міг відвести від неї погляду.

Після обіду вона раптом стала серйозною.

— Романе.

— М?

— Я хочу тобі дещо розповісти.

Я відразу відклав чашку.

— Я слухаю.

Вона довго дивилася на озеро.