Розділ 60

Марія

Прокинулася я з однією дуже простою думкою.

Я хочу вийти на вулицю.

Не на балкон.

Не до вікна.

Не в машину.

На вулицю.

Сама.

Я кілька хвилин лежала й дивилася в стелю, прислухаючись до власного тіла. Біль був. Звісно, був. Але вже не той, який змушував мене боятися кожного вдиху.

Рука слухалася краще.

Пальці вже майже не тремтіли.

Ноги теж поступово повертали собі силу.

Лікар сказав багато відпочивати.

Роман сказав взагалі не вставати без нього.

А я…

Ну, я вирішила, що сьогодні чудовий день для маленького заколоту.

Обережно сіла на ліжку. Почекала. Нічого. Голова не закрутилася. Добре. Встала. Повільно. Постояла. Ще краще. Морок, який лежав біля ліжка, одразу підняв голову.

— Навіть не думай, — прошепотіла я.

Він подивився на мене. Я на нього.

— Я просто вийду у двір.

Морок встав.

— Ні.

Він пішов за мною.

— Морок…

Він навіть не озирнувся.

— Зрадник.

Я повільно спустилася сходами. На кожній сходинці зупинялася.

Не тому, що не могла. Тому що берегла себе. І коли нарешті відчинила двері, мене зустріло свіже ранкове повітря.

Я заплющила очі.

Вдихнула.

Боже…

Я навіть не знала, наскільки сильно скучила за цим.

За сонцем.

За запахом трави.

За вітром.

За звичайним життям.

Я зробила перший крок.

Другий.

Третій.

Морок ішов поруч.

Я озирнулася.

— Не треба мене страхувати.

Він подивився на мене так, ніби я сказала найбільшу дурницю у світі.

— Я серйозно.

Морок фиркнув.

— От і поговорили.

Я йшла далі. Спочатку повільно. Потім трохи швидше. І раптом зрозуміла… Я вже пройшла набагато більше, ніж дозволяв лікар. Зупинилася. Подивилася назад.

— Ого…

Морок сів поруч. Я усміхнулася.

— Ми далеко відійшли.

І саме в цей момент за спиною пролунав голос.

— МАРІЄ!

Я заплющила очі. О ні. Повільно повернулася. Роман стояв біля дверей. У футболці. Босоніж. І виглядав так, ніби зараз власноруч збирається поховати мене в саду. Ох, цей цербер.

— Що ти робиш?

Я невинно усміхнулася.

— Гуляю.

Він швидко підійшов.

— Тобі сказали ходити по п’ять-десять хвилин.

— Я ходжу.

— Ти вже хвилин двадцять тут.

— Я не засікала. А ти що з секундоміром стояв?

— Мер!

— Не кричи.

— Я не кричу!

— Ти кричиш.

Він зупинився. Провів долонею по обличчю.

— Ти хочеш мене в могилу загнати?

Я підняла брову.

— Не перебільшуй. Краще мене ніхто не знає моє тіло. Тому таймінг я сама влаштовую собі.

Він подивився на мене. Потім на Морока.

— І ти її випустив?

Морок відвернувся. Я ледь не розсміялася.

— Не перекладай відповідальність на собаку.

— Він мав тебе зупинити.

— Він мене супроводжував.

Роман видихнув. Підійшов ближче.

— Як почуваєшся?

Я хотіла сказати «нормально». Але побачила його очі. І вперше відповіла чесно.

— Трохи втомилася.

Він одразу став спокійнішим.

— Тоді йдемо.

— Я сама.

— Добре.

Він простягнув руку. Я поклала свою долоню в його. І ми повільно пішли назад. Морок — попереду. Роман — поруч. А я між ними.

Мій особистий конвой.

⸻

За кілька днів я зрозуміла одну річ. Мене оточили. Повністю. Тато приїжджав майже щодня. І щоразу поводився так, ніби особисто контролював роботу всіх моїх приписів та рекомендацій.

— Ти приймала ліки?

— Так.

— Усі?

— Так.

— Температура?

— Нормальна.

— Біль?

— Терпимий.

— Їла?

— Тату…

— Що?

— Я вже починаю думати, що ти не батько, а мій особистий лікар.

— Я й те, й інше.

Маргарита зазвичай заходила після нього. І приносила щось. Квіти. Одяг. Косметику. Книжки.

— Мам, навіщо мені це все?

— Тобі потрібно тішити себе.

— У мене є ти.

Вона усміхалася.

— Але косметика теж потрібна.

Микола майже щодня приносив нові малюнки.

Кирило… А от Кір поводився дивно. Дуже дивно. Спочатку я не звертала уваги. А потім помітила. Він постійно дивився в телефон. Щось писав. Усміхався якось нервово. Потім різко ставав серйозним. Іноді взагалі виходив із кімнати, коли хтось питав його про особисте.

Одного дня я не витримала.

— Кір.

— М?

— У тебе щось сталось?

— А?

— В тебе якась проблемна справа? Чи якісь проблеми на роботі?

— Не вигадуй! Все зі мною добре.

Він нервово стиснув мою руку.

— Боже, Кір, ти ж мій брат. Я прям фізично відчуваю твій стан.

Я нахмурилась і вдивлялась в його очі. І…різко мої брови поповзли вверх.

— Кір, в тебе хтось зʼявився?

Він мало не подавився своєю слюною.

— Що?

— Я питаю, у тебе хтось є?

— Ні.

Занадто швидко. Я примружила очі.

— Брехун

— Мер.

— Кір.

Він мовчав.

Микола, який нещодавно зайшов, тихенько слухаючи частину нашого дивного діалогу, раптом засміявся.

— Ти ще не знаєш?

Я перевела погляд на нього.

— Що саме?

— Стан нашого брата має назву —Поліна.

Я повільно повернула голову до Кирила. Мої брови вже певно плутались у волоссі.

— А-а-а…?

Він кинув на Миколу вбивчий погляд.

— Дякую, брате! Якого біса?

— Завжди радий допомогти.

Я не стрималася.

— Хто така Поліна? Твоя дівчина?

— Ні.

— Твоя чергова коханка?

— Ні.

— Ну Кір. Мені не можна перенапружуватись, так сказали лікарі. А ти прямо зараз змушуєш мене брати ноут в руки і шукати загадкову Поліну.

— Маріє.

Я пильно вдивлялась в його занепокоєнне обличчя, в очі які метались з одного кута в інший.

— Господи… Наш брат втюхався.

— Блядь, я не втюхався.

Микола спокійно додав:

— Він пʼять  разів за тиждень їздив у єдиний  ресторан.

Кирило різко повернувся.