Розділ 59

Роман

Ранок. Сонце ще не зійшло. Я лежу боюсь рухнутись, щоб не потривожити її сон. Я ще досі не можу повірити що вона вдома. Вона тут. Пахне так смачне. Що просто зносить голову.

Від тоді як ми знайшли її в мені ніби прокинулась якась первісна потреба захистити її. Мене вщент розривав кожен день коли вона була в комі. Така сильна. Така розумна. Така винахідлива. Але така беззахисна. Така моя. Я вдивлявся в її спокійне лице і молився. Я ніколи не вірив ні в що, але майже той чортів місяць я молився щодня. Я був згідний домовлятись з ким завгодно з самим Богом, Дияволом чи Смертю лиш б вони мені повернули мою душу.

Дома бував рідко. І то зачасту бо хлопці повідомляли що Морок не виходить на двір, не їсть. Я приїздив і розповідав йому про стан нашої дівчинки. Просив його щоб поїв бо Марії це не сподобалось б. От так він їв. Трохи але їв. Потім це переставало діяти і пішли в хід обіцянки що як тільки вона прокинеться я приведу його до неї. Теж спрацьовувало. Завжди знав що в мене розумний пес.

Мені здавалось з кожним днем ми всі ставали зомбі. Ми всі щодня приходили до Мер. Кожен по своєму її розважав. Але це такий біль в середині коли ти нічого не можеш вдіяти. Я прекрасно бачив як Даніяр сильний, впевнений чоловік не міг дати ради своїм емоціям. Він переварив всі аналізи. Він привозив своїх знайомих щоб вони проконсультували. Сидів годинами коло Мер, сміявся, бубнів, а потім виходив з палати та сльози текли з його очей.

Ми всі були безсилі.

Кожен переживав все по своєму.

Хоча?

Хм останні тижні вів себе дивно Кір. Ну, нічого запитаю сьогодні. Він мав зайти.

Легко торкаюсь її волосся і тут же піднімає голову Морок. Хочеться заржати, бо здається ми здуріли з ним, здається підсіли на особливий наркотик під назвою «Мер» і явно ніхто з нас лікуватись не хоче.

Показую йому тихо і він розуміє все. Марія дуже погано спала вночі. Дуже часто прокидалась, здригалась, глибоко дихала. Блядь, і я дибіл який міг лише тримати за руку. В ці хвилини я шкодував що швидко їх всіх вбив.

Хоча я давно таким не займаюсь, але таке пустити на самотік не міг. Це моя жінка. А  вони посміли її торкнутись.

Хм…це ж дочка Хижака. Маленька принцеса яка так діставала мене, страшенно.

Це зараз наша різниця в віці мало що для мене значить. А коли мені було 15 їй було 5. І цій скалці малій було цікаво все, ні не так, їй було цікаво все що робив я. Я ліз на дерево, вона за мною, я грав в війну з іншими хлопцями і вона теж. Я стріляв з рогатки вона теж. Ці спогади викликають посмішку. І я прекрасно памʼятаю що вона і падала з дерева, збивала коліна, рогатка вальнула її по лобі, я тоді знатно очканув, бо розумів що це я їй не показав правильно, відповідно відхватив від діда.

Секунда, моя посмішка зникла з обличчя. Адже вона не плакала, вставала або протирала місце забою і далі пробувала.

Як ураган в мої думки влітає саме за той день коли всі новини трубили що сімʼя Хижаків померла. Значить маленька принцеса була там? Як вона звідти вибралась? І нафіга вона треба була Демʼяну? В чувака все ж було і навіть більше, а тут йому кров з носа треба була дочка Хижака.

Нахера?

Помста?

Тоді вона його ж і вбила.

Переводжу погляд на дівчину яка мирно спить поруч. І розумію, що бля скільки ж їй прийшлось пережити. Скільки всього пройти, але блядь…

Хм…що Дмитро що Даніяр можуть нею пишатись, та що там казати я пишаюсь цією неймовірною дівчиною. Яка вирішила прикрити всі наші дупи і пішла в руки ворога.

Ні, маленька, це востаннє ти таке чудиш. В тебе є тепер я.

І тут містика, Морок ніби читає мої думки і піднімає голову. Я тупо закочую очі, (твою ж мать от цю бісову звичку я взяв від Мер), і в думках поправляю себе «В неї тепер є ми». І після цього Морок кладе голову коло руки Мер. Я в ахєрє. Мій пес телепат?

———

Тихенько готую сніданок. Омлет. Тости. Овочі. Смузі. Чую рух. Виходжу з кухні і розумію моя розумна дівчинка пробує спуститись. Ну от якого біса! Тож давали рекомендації. Просили не перенапружуватись, але ж вона певно краще знає.

Піднімаюсь підхоплюю на руки.

Вона притискається до мене, цілує змазано в губи і промовляє

— Добрий ранок

Я від такого встав як дибіл. Реально. Така її податливість випливла в те що ми довго шукали її і знайшли в жахливому стані на пів живу.

Я просто дивлюсь їй в очі. Ці сині очі такі щирі. Посмішка на вустах. Я не втримуюсь цілую в відповідь, спочатку легко мажу, проводжу язиком по нижній губі, поглиблюю цілунок. Ух, така солодка, така смачна. І коли чую її стогін мене це стопорить бо не можна. Відсторонююсь, вдивляюсь в затуманену синєву а в голові мозок кричить НЕ-МО-ЖНА. Вона слабка.

Цілую коротко і спускаюсь з нею на кухню. Саджу за стіл, кладу сніданок перед нею. Ставлячи смузі бачу її кривляння, не реагую.

Поївши задаю питання яке найбільше мене хвилювало

— Я знаю що справжнє твоє прізвище Хижак. Я не знаю чи ти памʼятаєш але ми пересікались в твоєму дитинстві. Але мене цікавить що хотів від тебе Змієвський? Нащо ти йому була потрібна?

Я бачу як напружились її пальці, стиснулась щелепа. Вона підняла очі на мене. Відкидається на спинку стільця. І я прям бачу по її очах що вона збирається. Декілька хвилин паузи

— Все дуже просто.

Пауза. Я сиджу мовчки просто чекаю.

—Батько Дмитро залишив мені контрольні пакети акцій великих корпорацій. Ну і Змієвський їх хотів.

Вона дивиться десь в бік і скалиться

— Там навіть корпорації в яких є певна кількість акцій Змієвського але…не контрольний пакет.

Вона повертає погляд на мене. А я…а я в ахує. Відкриваю рот щоб сказати наступне, але:

— Я вступила в користування акцій коли мені виповнилось 25 років. Так батько мені забезпечив мені безпеку.

— То він хотів щоб ти їх переписала на нього…це не питання це ствердження. Що плануєш робити? Керувати?