Розділ 58

Марія

Я ніколи не думала, що повернення додому може бути таким страшним.

Раніше дім для мене був просто місцем. Стіни. Меблі. Адреса. Місце, куди я поверталася після чергової перемоги. Або перед черговою битвою.

А тепер…

Тепер я сиділа в машині й дивилася у вікно, відчуваючи дивне хвилювання.

Я поверталася не туди, де ховалася.

Я поверталася туди, де мене чекали.

Роман сидів поруч. Як завжди близько. Настільки, що його рука весь час лежала поверх моєї.

Ніби боявся відпустити.

— Ти нервуєш?

Я повернула голову.

— Ні.

Він підняв брову.

— Мер.

Я зітхнула.

— Нууууу…Трохи.

Він усміхнувся.

— Дивно чути від тебе це слово.

— Я теж здивована.

Він тихо засміявся.

Цей звук… Я так давно його не чула. Бо цей сміх звучав не так як в лікарні, а так по домашньому, так…безтурботно.

Ми під’їхали до будинку. І я завмерла.

Коли машина зупинилася біля будинку, я на секунду завмерла.

Мій дім.

Дивне відчуття. Раніше я поверталася сюди після перемог. Після чергової справи. Після чергового кроку в моїй війні. А тепер я поверталася додому, щоб просто жити. Роман вийшов першим і обійшов машину. Він відкрив мені двері, як робив завжди. Але цього разу в його погляді було щось інше. Наче він досі не міг повірити, що я справді тут.

— Готова?

Я подивилася на нього.

— Якщо ти зараз скажеш, що занесеш мене на руках…

Він одразу усміхнувся.

— Я навіть не збирався.

Пауза.

— Ну добре, я збирався.

Я закотила очі, але усміхнулася.

— Ром…

— Добре, добре. Сама.

Хоча я бачила, як він ледве стримується, щоб не зробити саме це.

Я зробила вдих.

Одна нога.

Потім друга.

Повільно.

Мені досі було важко. Тіло нагадувало про кожну травму.

Але я стояла.

Я була тут.

Ми зробили кілька кроків до будинку, і тоді я побачила їх. Охорона. Всі. Чоловіки, яких я бачила раніше біля будинку, на будівництвах, поруч із Романом. Люди, які завжди залишалися в тіні. А зараз вони стояли переді мною. І усміхалися.

Першим вперед вийшов Мар’ян.

Начальник служби безпеки Романа. Спокійний. Серйозний. Той, хто завжди виглядав так, ніби його неможливо здивувати.

Але зараз його очі видавали все. Полегшення. Радість.

— Нарешті вдома, Маріє.

Я трохи здивовано подивилася на нього.

— Ви всі тут?

Він озирнувся на чоловіків позаду.

— А ви як думали?

Хтось із охоронців тихо засміявся.

— Шеф нас би не пробачив, якби ми не зустріли вас.

Я нахмурилась і перевела погляд на Романа.

— Ти їм наказав?

Він зробив невинне обличчя.

— Ні.

Мар’ян одразу перебив його:

— Ні, не наказував.

Пауза.

— Ми самі захотіли. точніше по іншому не змогли б.

Від цих слів у мене щось стиснулося всередині. Бо я звикла бути тією, кого бояться. Тією, хто віддає накази. Тією, хто завжди сама. А тут стояли люди, які просто були раді, що я вижила.

Мар’ян підійшов ближче і простягнув мені невелику коробку.

— Це від усіх.

Я здивовано подивилася на нього.

— Мар’ян…

— Не сперечайтеся, — усміхнувся він. — Ми знаємо, що ви це любите робити.

Почувши смішки від чоловіків я відкрила коробку. Всередині лежав тонкий браслет.

Не дорогий у тому сенсі, в якому люди звикли оцінювати речі. Не діаманти, не бренд, не показник статусу. Мені завжди на це було пофігу.  Простий. Срібний. З маленькою гравіровкою.

Я провела пальцями по напису.

«Нарешті вдома».

Я завмерла.

— Ми всі… — тихо сказав Мар’ян, — чекали вас.

Він ковтнув і продовжив уже твердіше:

— Шеф не говорив багато. Але всі бачили. Кожного дня він приходив до вас. Кожного дня повертався сюди і сидів мовчки. І ми всі розуміли одне.

Він подивився мені в очі.

— Ви для нього не просто людина. Ви для нього сімʼя.

Позаду нього всі мовчки кивнули. І Марʼян далі продовжив дивлячись впритул в мої очі.

—Ви для нього сім’я. А для нас ви не просто дівчина шефа, а людина з величезною доброю душею. Особисто я ніколи не зустрічав настільки неймовірних жінок. І думаю хлопці зі мною погодяться.

Я не знала, що сказати. Це було дивніше за будь-яку перемогу. Я могла купити багато чого. Але це…

Це не купувалося.

Я повільно усміхнулася.

— Дякую. Я насправді вдячна вам всім і за те що…прийшли і за те що…чекали. Окрема подяка за браслет. Він прекрасний та особливий. Це для мене багато чого значить. Обіцяю відсвяткувати це разом, але не зараз. Бо я трохи не в ресурсі.

І цього разу це були не просто слово.

Вони усміхнулися.

І тут мої ноги злегка підкосились і Роман підхватив мене на руки. Я побачила як Мар’ян опустив погляд бо певно зрозумів що стояла я попри заборону, але задля них.

А потім я почула знайоме важке дихання. І через секунду з будинку вилетіла чорна тінь. Морок. Величезний алабай зупинився переді Романом. Завмер. Дивився. Наче перевіряв, чи це справді я.

— Морок…

Він видав тихий звук. Не гавкіт. Не скавчання. Щось середнє.

— Морок, я несу Марію в дім. Йди спокійно, якщо не хочеш ночувати в вольєрі.

Роман це сказав загрозливо. А Мороку певно пофігу, бо він фиркнув.

Коли ми зайшли в будинок Роман посадив мене на диван у вітальні.А наступної секунди обережно підійшов до мене Морок.

Цей величезний пес, якого боялися всі чужі люди, зараз рухався так, ніби перед ним стояло щось крихке. Він поклав голову мені на коліна. Я провела рукою по його шерсті.

— Я повернулася.

Я хотіла поцілувати його в голову але почавши опускати тіло відчула ріжучий біль, щоб не привертати увагу мого наглядача - Романа, я випрямилась та далі чухала за вушком Морока.

Він закрив очі. І важко дихав.

Роман прийшов з кухні приніс мені якусь зелену жижу в стакані і  тихо сказав:

— Він мені майже місяць не пробачав.