Розділ 57

Марія

Я завжди думала, що найважчі битви — це ті, де перед тобою ворог. Ти бачиш його. Розумієш його наміри. Знаєш, куди бити.

Але ніхто не попереджав мене, що найважча боротьба буде тоді, коли твоїм ворогом стане власне тіло. Тіло, яке більше не слухається. Тіло, яке ще недавно дозволяло мені робити неможливе.

Я могла провести переговори з людьми, які вважали себе богами. Могла зламати чужу імперію одним правильним рухом. Могла годинами працювати, не відчуваючи втоми.

А зараз…

Я сиділа на ліжку і десять хвилин намагалася сама взяти склянку води.

Десять.

Чортових.

Хвилин.

І мене це злило більше, ніж будь-яка рана.

— Мер…

Голос Романа прозвучав тихо.

Я навіть не повернула голови.

— Не починай.

Він усміхнувся.

Я знала цю усмішку. Він так робив, коли хотів щось сказати, але розумів, що я вже готова його прибити.

— Я ще нічого не сказав.

— Але я знаю твій погляд.

— Який?

Я нарешті подивилася на нього.

— Той самий. Жалісливий.

Його брови піднялися.

— Жалісливий?

— Ага.

Він підійшов ближче і сів поруч.

— Мер, я дивлюся на тебе так, ніби ти людина, яка ледь не померла і зараз вчиться ходити заново.

Я стиснула щелепу.

— Я вже ненавиджу цей довбаний стан.

Його обличчя стало серйозним.

— який стан?

Я подивилася на свої руки. На пальці, які ще недавно стискали зброю, документи, кермо. А тепер вони тремтіли від звичайної склянки.

— Бути слабкою.

У кімнаті стало тихо.

Роман кілька секунд просто дивився на мене.

Потім обережно взяв мою руку.

— Ти плутаєш слабкість із тим, що тобі дозволили бути людиною. Ти ж не робот. Хм, а я перевіряв ти точно не робот.

Я хотіла заперечити. Але не змогла. Бо він мав рацію. І це дратувало ще більше. Але остання фраза викликала легку усмішку. Потім я перевела погляд на склянку і знову нахмурилась.

— Я не звикла, що мені допомагають.

— Я знаю.

— Я завжди з всім справляюсь сама.

— Я знаю.

— Я вирішувала проблеми сама.

— Я знаю, Мер.

Він підняв мою руку і легко поцілував пальці.

— Але тепер ти не сама. Доречі ти ніколи не була сама.

Я відвела погляд. Ці слова чомусь боліли сильніше, ніж рани. Бо все життя я боролася за те, щоб вижити. А тепер хтось просто сидів поруч і казав, що мені більше не треба.

⸻

Першим прийшов тато. Хоча правильніше сказати — увірвався.

— Як вона?

Лікар навіть не здивувався. В нього було камʼяне обличчя. Хм, може вони виготовили вакцину проти мого батька.

Бо за останні дні Даніяр Данилевський став головним кошмаром усього медичного персоналу. Він знав усі результати аналізів. Усі препарати. Усі процедури. Мені навіть здавалося, що якби йому дозволили, він сам би стояв біля операційного столу.

— Тату…

Лікар перевів погляд на мене і вийшов, ніби розумів що втихомирити тата можу лише я. Батько одразу зупинився. Це слово досі змінювало його обличчя. Бо скільки б років не минуло… Для нього я завжди залишалася тією маленькою дівчинкою, яку він колись тримав на руках.

— Ти знову змушуєш мене сивіти.

Я ледь усміхнулася.

— Мені здається, ти вже не можеш.

Він хотів обуритися. Але не зміг. Лише сів поруч. І тихо сказав:

— Пробач мені.

Я завмерла і здивувалась.

— За що?

Він опустив погляд.

— За те, що ти несла все це сама. Я мав захистити тебе. Мав обмежити тебе від цього.

Я мовчала.

— За те, що я думав, ніби захищаю тебе, приховуючи правду.

Його голос став хрипким.

— Я мав розповісти тобі все про Демʼяна. Я ж розумів що ти не здаєшся ніколи. Але всеодно ж мовчав, бо думав…

Я дивилася на нього. На чоловіка, який виховав мене. Який був поруч. Який любив мене попри все незважаючи на те що  я не його біологічна донька.

— Ти знаєш, що найсмішніше?

Він підняв очі.

— Що?

— Я ж всеодно дісталась істини. Я всеодно дізналась про…А найголовніше…Я ніколи не сумнівалася, що ти мій тато.

Його очі блиснули.

— Перлинко…

— Кров — це просто кров.

Я стиснула його руку.

— Тато — це той, хто залишається. І я завжди вважала що в мене два батька. І ти завжди оберігав мене. Ти моя опора, тату. Я люблю тебе.

І цього разу він не стримався. Він просто нахилився і обійняв мене. Обережно. Так само, як усі боялися мене торкатися. Але тримав в цих обіймах довго. Я чула його дихання, я відчувала вологу плечем, я прекрасно розумію що за весь час тато дозволив собі вивільнити емоції. І вперше після всього, що сталося… Я дозволила собі бути донькою. Не Хижак. Не Данилевською. Не зброєю. Не помстою. Просто донькою. Донькою свого батька.

⸻

Наступного дня прийшов Микола. В руках у нього був великий альбом.

— Що це?

Він сів поруч.

— Подивись.

Я відкрила першу сторінку. І завмерла. Це була я. Але не та, яку я бачила в дзеркалі останні роки. Не холодна. Не небезпечна. Просто я. Я на кухні. Я сміюся. Я тримаю чашку кави. Я дивлюся на Романа.

— Ти малював це?

Він кивнув.

— Бо не міг просто сидіти і чекати.

Я провела пальцями по паперу.

— Братику…

Він усміхнувся.

— Я хотів нагадати тобі, що ти не тільки те, що з тобою сталося.

Я нічого не відповіла. Бо в той момент зрозуміла. Мене всі навколо намагалися повернути. Не стару Марію. А справжню.

⸻

Увечері знову прийшов Роман. Звісно. Він приходив завжди. Навіть коли я казала, що йому треба відпочити. Особливо тоді. Він сів поруч.

— Знаєш, Морок сьогодні знову посварився з медсестрою.

Я ледь усміхнулася.

— Серйозно?

Зробила здивоване обличчя. Хоча хотілось реготати, бо Морок тут всіх доводить до гикавки.

— Так.

— І хто переміг?

Він задумався.

— Якщо чесно? Морок.

Я тихо засміялася. І одразу скривилася від болю. Роман занепокоївся.

— Все добре?