Розділ 56

Марія

Темрява пахла ліками.

Дивно.

Я завжди думала, що якщо людина прокидається після коми, то це відбувається красиво. Повільно. Спокійно. Насправді… Першим прийшов біль. Він був всюди. Наче моє тіло більше мені не належало. Я спробувала вдихнути глибше. Даремно.

Груди одразу прострелило так сильно, що я мимоволі застогнала. А ні. Звуку не було.

— Тихо…

Тепла долоня відразу накрила мою. Я повільно повернула голову. Роман. Він сидів поруч. Неголений. Під очима темні кола. Сорочка зім’ята. Наче він зовсім не спав. Його очі були червоні. Я захотіла посміхнутись. Поняття не маю чи це вийшло, але я старалась. Він усміхнувся так обережно, ніби боявся мене налякати. Я попри біль зібрала всю силу і почула дуже тихий хриплий свій голос

— Ти…

Бляха…як ж то важко було. Роблю легкі вдихи. Знову набираюсь сил

— Ти… знайшов мене.

Він легенько провів пальцями по моєму волоссю.

Я побачила як сльози ринули по його щоках. Цей здоровий, сильний, впевнений в собі чоловік, який врятував мене плакав. По-справжньому. Тихо. Беззвучно. Його сльоза падала мені на руку. І виною в цьому була я. Я. Скільки я тут? Він схилився до мого обличчя, залишав на ньому легкі ледь вловимі поцілунки. Його сльози капали на моє обличчя.

— Я завжди знайду тебе Мер…

Це звучало тихо але впевнено. Своїм чолом він притулився до мого.

— Завжди. Навіть якщо для цього доведеться перевернути світ.

Боже, це найкраще зізнання в світі. Але я не можу відповісти. Мої сльози також потекли. Я так рада його бачити. Я хотіла піднести руку, занурити пальчики в його волосся, але… Але я навіть поворушити тими пальцями не могла. От це я безпомічна.

Я дивилась в улюблені зелені очі які блищали від вологи. В яких плескалист всі спектри емоцій.

— Я думав…

Він заплющив очі.

— Я думав, що більше ніколи не почую, як ти зі мною сваришся…

Я хотіла засміятися, але не змогла. Лише легке зрушення губ, я надіюсь що зрозуміло що то посмішка. Збираю сили і

— Не…

Голос зірвався.

— …радій…

Він нахилився ближче. І легко поцілував мене в губи. Це він так цілує ніжно та не вагомо чи я втратила чутливість?

Двері палати відчинилися.

— Вона прокинулася?!

Я навіть не встигла перевести погляд. Я ніби в повільній зйомці.

Мама. Вона буквально влетіла до палати. Очі заплакані. Повіки припухші. Волосся скуйовджене. Вона впала перед ліжком на коліна.

— Донечко…

Її руки тремтіли.

Вона боялася навіть торкнутися мене. Наче я могла розсипатися.

— Моя маленька…

Я вперше побачила маму настільки… беззахисною.

— Пробач…

ледве прошепотіла я. Вона одразу похитала головою.

— Ніколи.

Сльози текли безупинно.

— Ніколи більше не проси вибачення за те, що вижила…

Вона цілувала мої пальці. Лоб. Щоку. І плакала ще сильніше.

Батько стояв трохи далі. Руки схрещені. Як завжди. Тільки… Очі. Я ніколи не бачила в нього таких очей. Він підійшов ближче. Поклав долоню мені на голову.

— Ну що…

голос теж трохи тремтів.

— Знову всіх налякала?

Я винувато усміхнулася.

— Трошки…

Мій голос так і був тихим, хриплим.  Він фиркнув.

— Трошки?

Кирило пирхнув у кутку.

— Тато, вона три тижні пролежала в комі.

— От бачиш.

Тато  кивнув.

— А каже “трошки”.

У палаті вперше за дуже довгий час пролунав сміх. Не сміялась лише я, бо не сильно могла. Три тижні? Це я тут валялась три бісових тижні. Повний триндець.

Наступним зайшов Коля. Він мовчав. Просто обережно обійняв мене. Настільки обережно, що майже не торкався. Він тремтів.

— Я скучив…

прошепотів він.

— Дуже сильно. Без тебе ця сімʼя стає нестерпною.

Вони всі знову засміялись. Я навіть не змогла зобразити її бо мої повіки зливались. Здається я витратила свій заряд.

Через…фіг його знає через скільки я відкриваю повіки. Тихо. Легко поглядом обводжу палату —Нікого. Хоча цього разу сил маю більше. Пробую порухати пальцями. Ох, так виходить. І коли мій погляд повільно повертається до дверей то там  з’являється величезна чорна голова. Морок. Спочатку він завмер. Наче не вірив. Потім тихенько заскавчав.

Я прохрипіла.

— Іди сюди…

Хоча цього разу менше треба було зусиль.

Величезний алабай підійшов настільки обережно, ніби боявся зробити мені боляче.

Поклав морду на край ліжка. Потім ця махіна так ніжно підсунувся до моєї руки. Лизнув, але так не вагомо що я майже не відчула його дотику.

І…

Заплакав.

Я не знала, що собаки можуть плакати саме так. Я взагалі чула що собаки плачуть але це розривало мою душу. Бо цей «страшний звір» плакав за мною. Зі справжнім болем.

— Гей…

Я підняла трішки руку і поклала йому на голову між вухами, я хотіла ще почухати, але мій резерв сили ще поки не сильно великий.

— Я тут…

І більше вже не відходив. З того дня Морок щодня лежав біля мого ліжка. Лікарі спочатку були проти. Потім здалися. По перше мало хто хотів сперечатись з моїми дорогими чоловіками. Вони і так дістали мед персонал, особливо тато. А по друге варто було його вивести… Як він сідав під дверима палати й годинами чекав.

Роман ще пробував з ним говорити. Зі сторони це так весело виглядало, але Морок був скелею, він був непохитним. Тому він був поруч. І я спала значно спокійніше.

⸻

Увечері ми залишилися самі. Я дивилася у вікно. На захід сонця. Мені вже легше було говорити, рухи ставали впевненішими. Хоча вставати ще не можна було. Та й моя витривалість вже тривала довше ніж година.

— Романе…

— Ммм?

— Дем’ян…

Він мовчав кілька секунд. Потім дуже спокійно відповів:

— Його більше немає.

Я повільно перевела на нього погляд.

— Це… ти?

Він не став брехати. Лише кивнув.

— Так.

Я мовчала.

— Шкодуєш?

Він запитав це тихо.

Я довго дивилася на нього. Потім ледь похитала головою.