Розділ 36

Марія

Я сиділа в машині ще хвилин десять після того, як прочитала повідомлення. Фотографія досі була відкрита на екрані. Дмитро. Даніяр. Двоє незнайомців. І я. Маленька. Усміхнена. Абсолютно щаслива. Настільки щаслива, що дивитися на це було боляче. Бо я не пам’ятала того дня. Не пам’ятала тих людей. Не пам’ятала, чому вони стояли поруч із моєю сім’єю. Але тепер знала одне. Хтось дуже старанно штовхає мене в потрібному йому напрямку. І я більше не збиралася бігти за чужими підказками. Я завела двигун. І поїхала. Не додому. До батька.

Будинок Данилевських. Двері відчинилися майже одразу. Наче він чекав. Даніяр мовчки подивився на мене. Потім на моє обличчя. І важко видихнув.

— Покажи.

Я навіть не здивувалася. Мовчки простягнула телефон. Він подивився на фотографію. І зблід. По-справжньому. Не так, як тоді. Сильніше. Набагато сильніше.

— Де ти це взяла?

— Надіслали.

— Коли?

— Десять хвилин тому.

Його щелепи напружилися. Я вперше бачила батька таким. Наляканим.

— Тату.

Він мовчав.

— Хто вони?

Його погляд зупинився на одному з чоловіків.

Тому самому. Ліворуч від Дмитра.  І цього вистачило. Я помітила.

— Ти його знаєш.

Не питання. Факт.

— Так.

— Хто він?

Тато заплющив очі. На кілька секунд.

— Людина, яка мала бути мертвою.

У мене по спині пробіг холод.

— Білий вовк?

Він різко підняв голову. І саме реакція сказала мені більше за будь-які слова. Попала. Я попала точно.

— Хто тобі сказав це ім’я?

— Лис.

Тиша. Довга. Важка.

— Він живий?

Тихо запитав Даніяр. Я опустила очі.

— Не знаю.

Вперше за весь вечір у його погляді з’явився біль. Справжній. Особистий. Наче мова йшла не просто про знайомого. А про когось набагато важливішого.

Я повернулася додому вже далеко за північ. І вперше за останні дні… не кинулася шукати відповіді. Ноутбук залишився закритим. Фотографія — у сейфі. Телефон — перевернутий екраном донизу. Я стояла посеред квартири й дивилася у темне вікно. Батько вперто мовчав, але це було доволі очікувано. Він думав, що своїм мовчанням оберігає мене. Насправді ж кожне недомовлене слово лише сильніше розпалювало мою цікавість.

— Досить.

Тихо сказала сама собі. Вони хочуть, щоб я нервувала. Щоб кидалася з одного кінця міста в інший. Щоб ставила неправильні запитання. Щоб втрачала контроль. Не дочекаються.

Я дістала блокнот.

На першій сторінці написала лише три слова:

Хто. Навіщо. Кому вигідно.

Потім повільно почала складати список.

1. Людина в кепці. Знає Даніелу. Знає Дмитра. Знає Лиса. Не намагається мене вбити. Поки що.

2. Білий вовк. Його бояться. Про нього знає Роман. Про нього знає Карім. І, схоже, знає тато.

3. Фотографії. Їх надсилають не для спогадів. А для того, щоб я копала глибше. Я відклала ручку. І тільки тепер дозволила собі подумати про те, чого вперто уникала весь вечір. Роман.

Його мовчання. Його реакція на слова Лиса. І те, як він зблід, коли почув про Білого вовка. Він щось приховує. І якщо батько мовчить, щоб мене захистити, а Лис — щоб урятувати… То Роман мовчить через себе. І це лякало мене найбільше. Телефон коротко завібрував.Корвин. Я дивилася на ім'я кілька секунд. Не відповіла. Через хвилину прийшло повідомлення. "Ти вдома?"Я усміхнулася. І знову нічого не написала. Ще через хвилину:

"Мер, не ігноруй мене."Я відклала телефон убік. Нехай трохи понервує.

Заслужив. Тимпаче я знайшла і знешкодила його трекер у моїй машині, тому він не знає моє місце знаходження.

Через десять хвилин у двері подзвонили. Я навіть не здивувалася. Повільно підійшла. Відчинила. Роман стояв у коридорі. Без піджака. З розстебнутим коміром сорочки. І з таким виразом обличчя, ніби готовий був або сваритися, або цілувати мене. Можливо, одночасно. Як він взагалі знайшов мене?

— Ти не відповідаєш.

— Я не помітила.

Він важко видихнув.

— Можна зайти?

Я сперлася плечем об дверний косяк.

— А якщо скажу "ні"?

— Тоді стоятиму тут, доки не передумаєш.

Я закотила очі.

— Маніпулятор.

— Від тебе навчився.

Все ж відступила вбік. Він зайшов. Озирнувся.

— До речі… Як ти знайшов мою квартиру? - це питання турбувало мене

А Роман відповів із посмішкою:

— Мер… Я знав, де ти живеш, ще до того, як поставив той дурнуватий трекер.— Ти заспокоїлася.

— Ні.

Я пройшла до кухні.

— Я просто перестала бути емоційною.

Він мовчки сів навпроти.

Я поставила перед ним чашку кави.

— Мирна пропозиція?

— Тимчасове перемир'я.

Він усміхнувся.

— Приймається.

Кілька секунд ми мовчали.

Потім я спокійно сказала:

— Я не питатиму сьогодні про Білого вовка.

Роман явно цього не очікував.

— Що? Але.

Я підняла на нього очі.

— Ти розкажеш мені все, коли настане час.

Він довго дивився на мене.

— Добре.

— І ще дещо.

— Що саме?

Я нахилилася трохи ближче.

— Більше жодних трекерів у моїй машині.

Він невинно підняв руки.

— Уже зняла. Я помітив. Більше не буде.

— Брешеш.

— Можливо.

Я засміялася. І він завмер. Наче вперше за весь цей хаос почув від мене справжній сміх.

— Що?

— Нічого.

Він тихо усміхнувся.

— Просто я здається ніколи не чув, як ти смієшся.

У грудях щось неприємно защеміло. Я швидко відвела погляд.

— Не звикай.

— Пізно.

Тиша знову стала затишною. Але цього разу я не дозволила їй затягнути нас надто далеко. Бо десь у темряві був Лис.

І десь поруч ходили люди, які називали себе мисливцями. Я повільно стиснула чашку в долонях.Тепер моя черга полювати. Самій. Бо кожен, хто ставав поруч зі мною, рано чи пізно отримував удар. Лис уже заплатив свою ціну. Другого разу я цього не допущу.
 

Тієї ж ночі

Невідоме місце. Лис сидів на підлозі, спершись спиною об стіну. Дихати було важко. Кожен вдих віддавав болем. Навпроти стояв чоловік. Той самий. У чорній кепці.