Розділ 35

Марія

— Хто такий Білий вовк?

Запитання зависло в повітрі. Роман мовчав. Карім теж. Я переводила погляд з одного на іншого.

— Я поставила просте питання.

Ніхто не відповів.

— Романе.

Він опустив очі.

— Я не можу.

— Не можеш…

Я гірко всміхнулася.

— Чи не хочеш?

Він важко видихнув.

— Поки що — не можу.

— Чому?

— Бо якщо я зараз скажу тобі правду…

Він подивився мені просто в очі.

— Ти перестанеш довіряти навіть власному батькові.

Я застигла.

— Що?

— Саме це я й сказав.

У грудях ніби щось стиснулося.

— До чого тут мій батько?

— Я не можу пояснити.

— Не можеш чи…

Я зробила крок до нього.

— …не хочеш?

Він мовчав. І це мовчання розлютило мене сильніше за будь-які слова.

— Ви всі однакові.

Карім насупився.

— Маріє…

— Ні!

Я різко повернулася до нього.

— Один мовчить.

Я показала на Романа.

— Другий теж мовчить.

Потім тихо додала:

— Батьки мовчать. Лис мовчить. Усі знають щось… Крім мене. Але нічого, я це виправлю.

Я різко розвернулася.

— Я їду.

Роман схопив мене за лікоть.

— Почекай.

Я вирвала руку.

— Не смій.

— Послухай…

— Ні!

Я вперше подивилася на нього з холодом.

— Ти сам сказав…

Я гірко всміхнулася.

— …що між нами більше не буде брехні. Пам’ятаєш?

Він нічого не відповів.

— А тепер…

Я зробила крок назад.

— Ти дивишся мені в очі й приховуєш правду.

Я пішла. Цього разу… Він не зупинив мене.

⸻
 

Роман

Двері зачинилися за моєю спиною. Я ніяк не міг привести думки в порядок.  Карім довго мовчав. Потім тихо сказав:

— Даремно ти

Я сперся руками об стіл.

— Знаю.

— Треба було сказати.

— Не можна.

Карім уважно дивився на мене.

— Чого ти боїшся більше?

Я не відповів.

— Що вона дізнається правду? Чи того…

Карім говорив майже пошепки.

— …що вона дізнається, звідки його знаєш ти?

Я різко підняв голову. У кімнаті стало тихо.

— Не лізь.

Карім тільки сумно всміхнувся.

— Уже пізно.

Телефон коротко завібрував. Незнайомий номер.

— Так.

— Пане Корвин.

Той самий голос.

— Вона вже запитала про Білого вовка?

Я стиснув телефон.

— Хто ти?

У відповідь лише сміх.

— Не хвилюйся. Вона все одно дуже скоро до всього дійде сама. Зв’язок обірвався.

У голові роїлися десятки думок. Але дві не давали спокою. Що пов’язує Білого вовка з Данилевським? І друга… Навіщо їм Марія? Що вони хочуть від неї?

⸻

Марія

Я їхала містом. Навіть не знаючи куди. У голові лунав лише один рядок. “Ти перестанеш довіряти навіть власному батькові…” Ні. Цього не може бути. Тато…

Не бреше мені. Ніколи. Правда ж?.. Телефон знову завібрував. Цього разу повідомлення. Без номера. Лише фотографія. Я відкрила її. І різко натиснула на гальма. Посеред дороги. На старому знімку… Стояли четверо чоловіків. Дмитро Хижак. Даніяр. І двоє незнайомців. А позаду них…Зовсім маленька дівчинка років п’яти. Я. А внизу був лише один підпис. “Ти шукаєш не тих.”

От що за нафіг? Я потерла обличчя руками. Вони не хочуть, щоб я дізналася правду про свою сім’ю. Ні. Вони хочуть, щоб саме я її знайшла. Для них. Щоб зробила всю брудну роботу власними руками. Я заплющила очі. До цього моменту… Я танцювала під їхню музику. Досить. Я повільно усміхнулася.

— Помилилися…Тепер правила встановлюватиму я. І якщо вже ви вирішили зробити мене фігурою на своїй шахівниці… То дуже скоро зрозумієте, що ферзь теж може полювати. Мої «любі друзі» відтепер гра буде за моїми правилами. А я дуже не люблю програвати.