Розділ 34

Марія

Я так і стояла навколішки. Запальничка лежала в моїй долоні. Тепла. Наче ще хвилину тому її тримали чиїсь пальці.

— Лис…

Голос зірвався. Роман повільно підійшов ближче. Нічого не сказав. Просто присів поруч і обійняв мене за плечі.  Я вперше навіть не відштовхнула його. Бо сил не залишилося. Його руки були теплими. На мить мені здалося, що від цього паморочиться в голові. А може, не від цього. Може, від запаху крові. Від нервів. А може, тому, що я вже й не пам’ятала, коли востаннє нормально їла. Але ні про що не можу думати. Все інше це дрібниці. Головне знайти Лиса. Це перша і найголовніша моя ціль. Романа погляд ковзнув по бетонній підлозі. Величезна калюжа крові. Сліди боротьби. Перекинутий дерев’яний стілець. Розбитий кухоль.

— Не рухайся.

Я навіть не подивилася на нього.

— Чому?

— Бо тут ще не все оглянули.

Я гірко всміхнулася.

— Думаєш, я зараз буду слухняною?

— Думаю…Що ти зараз наробиш дурниць.

Я нічого не відповіла. Бо він мав рацію. Але мені ніяк не виходило зосередитись.

— Карім!

До будинку швидко зайшов Карім із двома чоловіками. Вони одразу почали оглядати приміщення.

— Слідів багато.

— Кров одна людина?

— Поки не знаю.

Я різко підняла голову.

— Що значить “не знаєш”?

Карім спокійно подивився на мене.

—— Бо, на жаль, в мене в окові не вбудована лабораторія.- знизив плечима Карім, але бачачи що я ніяк не реагую на його репліку, видихнув і сказав - Це не обов’язково його кров.

Я завмерла.

— Що?

— Ну, потрібен аналіз.

Усередині з’явилася маленька…Майже непомітна…Надія. Ні. Не зараз. Паніка нічого не змінить. Треба думати. Холодно. Чітко. Саме так, як мене вчили. Я знову подивилася на підлогу. Щось було не так. Занадто…Чисто. Кров. Бруд. Пил. І…Сліди.

Я повільно підійшла ближче. Опустилася. Торкнулася бетону.

— Романе…

— Що?

— Подивися.

Він сів поруч.

Я показала пальцем.

— Тут когось тягнули.

Він уважно придивився. Дійсно. Кривавий слід закінчувався біля задніх дверей.

— Отже…

Я повільно піднялася.

— Він не пішов сам. Значить…він був ще живий.

Ми вийшли надвір. За будинком починався старий сосновий ліс. Роман мовчки дивився під ноги. Раптом…

— Стій.

Я завмерла. Він нахилився. Підняв із землі невеликий металевий предмет. Патрон. Вистрілений. Карім теж підійшов ближче.

— Дев’ять міліметрів.

Я мовчала.

— Лис стріляв?

Карім похитав головою.

— Ні.

— Звідки знаєш?

— Бо…

Він показав на гільзу.

— Це не бойовий патрон.

Я насупилася.

— Холостий?

— Саме так.

Я різко подивилася на Романа.

— Вони хотіли налякати.

Він мовчав. Потім тихо сказав:

— Ні.

— Що тоді?

— Вони хотіли…

Він перевів погляд на будинок.

— Щоб ми знайшли саме це місце.

Усі одночасно замовкли. Бо одна думка прийшла всім. Нас сюди…Привели.

У цей момент мій телефон коротко завібрував. Номер був прихований. Я натиснула “Прийняти”.

— Алло.

Кілька секунд… Лише тиша. А потім…Знайомий хрипкий голос. Настільки тихий, що я ледь його почула.

— Принцесо…

У мене підкосилися ноги. Я заплющила очі. Живий…

— Лис?!

У слухавці почувся слабкий сміх.

— Молодець…Ти все ж…Не послухалася…

— Де ти?!

Він ніби не почув. Слова йому важко давались.

— Передай…Даніяру…Що…“Білий вовк…” Повернувся…

Зв’язок обірвався.

Я повільно опустила телефон. Роман уже стояв поруч.

— Що він сказав?

Я дивилася кудись крізь нього.

— Він сказав…

Мій голос тремтів.

— “Білий вовк повернувся.”

Я ще не знала, що означають ці слова. Але коли я вимовила їх уголос…Обличчя Романа…І Каріма…

Роман майже пошепки відповідає

— Це неможливо…

І Карім одразу дивиться на нього:

— Ти теж про нього чув?

Вони переглянулися так, ніби щойно почули ім’я людини, яка мала залишитися лише в минулому.