Розділ 33

Марія

Я дивилася на пляму крові на записці. Мені вистачило одного погляду. Вона була справжньою. Не старою. Свіжою.

— Чорт…Візьми себе в руки!

Я різко завела двигун. Телефон задзвонив майже одразу. Корвин.

Я навіть не вагалася.

— Так.

— Де ти?

— Не твоя справа.

— Не моя справа? Він коротко видихнув— Маріє… Я не хочу, щоб між нами була брехня. І я не хочу знову шукати тебе по трекеру.

Його голос був надто спокійним. Це означало лише одне. Він був на межі.

— Назви адресу.

— Ні.

— Я не прошу.

Я стиснула кермо.

— Я теж.

На кілька секунд запала тиша. Потім він дуже тихо сказав:

— Якщо ти зараз поїдеш сама… вони саме цього й чекають.

Я мовчала. Бо знала. Він має рацію. Бо зараз я діяла тупо на емоціях. Але її відключити не вийде. Бо це стосується моєї близької людини. І від цього злості ставало ще більше.

— П’ять хвилин.

— Що?

— Дай мені п’ять хвилин.

— Навіщо?

— Я приїду.

— Корвине…

— П’ять хвилин.

І поклав слухавку.

Рівно через чотири хвилини сорок секунд чорний Range Rover різко загальмував поруч. Роман навіть не заглушив двигун. Вийшов. Підійшов до моєї машини. Відчинив дверцята. Мовчки сів поруч. Кілька секунд ми просто дивилися один на одного.

— Зла?

— Дуже.

Він кивнув.

— Заслужено.

— Не думай, що один поцілунок усе виправив.

Ледь помітна усмішка.

— Я й не думаю.

— Добре.

— Але сперечатися будемо після.

Я насупилася.

— Після чого?

Він мовчки подивився на записку в моїх руках.

— Після того, як знайдемо його.

Я повільно простягнула йому аркуш. Він уважно прочитав. І одразу змінився в обличчі.

— Що?

— Це не прохання.

— А що?

— Це прощання.

У мене ніби вибили повітря з легень.

— Ні…

Я сама не помітила, що сказала це вголос. Тремтячим голосом запитала:

— Ти щось зрозумів?

— Так.

Він показав пальцем на останній рядок.

“Якщо ти зараз підеш за мною…”

— Бачиш?

— І?

— Він не написав “не шукай”.

— Написав.

— Ні.

Він похитав головою.

— Спочатку написав “не шукай”.

Потім…

Роман постукав пальцем по паперу.

— “…якщо зараз підеш…”

— І що?

— Значить…

Він подивився мені прямо в очі.

— Через якийсь час іти можна буде.

Я завмерла.

— Він залишив тобі підказку.

Телефон Романа різко задзвонив.

— Кажи.

Той говорив швидко. Дуже швидко. Я бачила, як із кожною секундою темнішає обличчя Романа.

— Повтори.

…

— Ти впевнений?

…

— Нікому не заходити всередину.

Він вимкнув виклик. Я вже знала. Сталося щось погане.

— Що?

Він подивився на мене.

— Ми знайшли місце.

Моє серце шалено закалатало.

— Лиса?

Роман повільно кивнув.

— Ймовірно.

— Їдемо! А про те як ти знаєш про мої проблеми і як ти знаходиш тих кого не так легко знайти ми поговоримо пізніше. — Обовʼязково.

Я вже завела машину. Але він не поворухнувся.

— Що?

Його голос став дуже тихим.

— Маріє…

— Кажи!

— Там…

Він важко видихнув.

— Дуже багато крові.

Перед очима ніби все потемніло. Я перестала чути навколишні звуки. У голові билося лише одне слово. Лис.

За двадцять хвилин. Два автомобілі одночасно звернули на вузьку лісову дорогу. Попереду стояв старий покинутий будинок. Двері були відчинені. Навколо — жодної живої душі. Я першою вискочила з машини.

— Мер!

Роман різко схопив мене за лікоть.

— Стій.

— Пусти! Чуєш? Пусти мене!

— Це може бути пастка.

Я вирвала руку.

—— Там Лис!

Я вирвала руку.

— Ти не розумієш! Він один із найдорожчих мені людей! І мені байдуже, пастка це чи ні!

Роман нічого не відповів. Лише на мить міцніше стиснув щелепи. Він уперше почув, наскільки важливий для неї Лис.

І я кинулася до будинку. Роман лише встиг тихо вилаятися. І побіг слідом.

Коли я переступила поріг… Я побачила на бетонній підлозі величезну калюжу крові.

А поруч… Знайомий срібний запальничок.  Той самий… Який Лис носив із собою ще тоді, коли називав її маленькою Принцесою. І самої людини… У будинку вже не було.

Я повільно опустилася навколішки Тремтячими пальцями підняла запальничку. Вона була ще теплою. Зовсім недавно її тримали в руках.

— Лис…

Мій голос зламався. Я запізнилася.